-
Доброволець нацгвардієць "дядя Міша"
До війни життя чернівецького гвардійця сержанта Михайла Волошана було пов’язане із землею та працею. Тракторист-машиніст за освітою займався садівництвом — вирощував яблуні та груші, працював у своєму господарстві. Ростив дітей та мріяв про онуків, – розповідають у 24 полку імені гетьмана Петра Сагайдачного НГУ.
24 лютого 2022 року його розбудив телефонний дзвінок від сина, який служив у Вінниці. Той ніколи не телефонував серед ночі, тому Михайло одразу відчув, що сталося щось незвичайне.
«Тату, війна почалася, – сказав він. Спочатку важко було повірити. Та коли ввімкнув телевізор і вийшов на двір, сумнівів не залишалося: Україну атакували ракетами по всій території. Тоді прийшло розуміння, що це не на день і не на два. Масштаб ударів свідчив про інше – війна буде довгою і важкою», – згадує нині сержант.
Вже на третій день після початку повномасштабного вторгнення Михайло приєднався до лав Нацгвардії, де раніше проходив строкову службу. Довго не роздумував – одразу з’явився до військкомату. Наступного дня його разом з іншими добровольцями направили до навчального центру. Каже, повернення до війська у найвідповідальніший момент для держави було природним кроком.
Свій позивний він не обирав сам. Спочатку хотів, щоб його називали Механіком, але не прижилося. Побратими швидко почали звертатися до нього просто – Дядя Міша. Так воно й закріпилося.
Молодші бійці часто приходили до нього по пораду чи допомогу. Якщо комусь щось було потрібно – спорядження, інструмент чи просто рішення проблеми – знали, до кого йти. «Підемо до Дяді Міші – він щось придумає», – казали між собою.
Михайло став сержантом із матеріального забезпечення. Згадує, що хлопці часто ставляться до нього не просто, як до побратима, а радше, як до старшого наставника – до людини, яка завжди підтримає, порадить і ніколи не відмовить.
«Через різницю у віці часом відчуваю себе поруч із хлопцями майже, як батько. Тому позивний Дядя Міша для мене став символічним», – говорить гвардієць.
Він згадує перший бойовий вихід: це був Серебрянський ліс. Виїзд, ніч, на тій ділянці тривали особливо запеклі бої. Майже весь особовий склад роти підняли по тривозі. На базі залишилося лише кілька людей, а решта вирушили в ліс, де противник намагався прорвати оборону
Першим завданням Михайла разом із побратимами була робота в резерві: доставляли боєкомплект, провізію, допомагали підрозділам на позиціях. За час служби гвардієць побував на різних напрямках, під Лиманом і Покровськом. Різниця дуже відчутна.
«У Серебрянському лісі було легше хоча б тому, що ліс давав укриття. Там можна було швидше облаштувати позиції, було більше можливостей сховатися, логістика працювала безпечніше. Але з часом війна змінилася. Якщо раніше FPV-дрони з’являлися кілька разів на день, то тепер їх більше в десятки разів. На Покровському напрямку – це постійна загроза», – резюмує сержант.
Один із випадків Дядя Міша називає своїм другим днем народження. Того разу, через ворожі обстріли майже тридцять бійців опинилися в одному невеликому бліндажі. Окрім людей там ще зберігався боєкомплект, вагою майже тонну.
У цей момент почався сильний обстріл. Снаряди падали поруч один за одним. Укріплення ще трималося, але було зрозуміло: якщо наступне влучання буде точнішим – укриття може не витримати. Дядя Міша організував людей, і всі успішно перебралися в інші укриття.
Найбільше на війні Михайла Волошана здивувало те, як змінюються люди. Він говорить, що спочатку бійці бояться кожного звуку – і це природно. Присідають від будь-якого шелесту, уважно прислуховуються до всього. Але з часом страх притуплюється. Людина перестає реагувати на вибухи й кулі.
Завжди з собою сержант носить хрестик та образок. Каже, що на війні віра відчувається інакше – особливо щиро. І цей внутрішній спокій та світла посмішка допомагають йому по-батьківськи турбуватись про інших та заспокоювати побратимів самим поглядом. Попри всі труднощі, були й моменти, які допомагали триматися. Гвардійці грали на гітарі, співали українські пісні, ділилися досвідом. Просто сиділи й говорили.
«Після повернення з позицій, у ті нечасті періоди перепочинку та тиші ми збиралися разом, як одна родина. Такі вечори допомагали відволіктися й відчути, що поруч особливо близькі люди, життя триває», – розповідає гвардієць.
Під час відновлення знаходили час для футболу чи волейболу. Це були короткі моменти мирного життя серед війни.
«Колись здавалося, що війна на сході країни – це щось далеке. Як і багатьом людям у тилу. Але тепер розумію, що будь-які суперечки між українцями лише допомагають ворогу. Тому найголовніше – підтримувати один одного, бути однією міцною родиною українців, і поважати тих, хто зараз на передовій. Хоч добровольці, хоч мобілізовані – ми всі стали частиною спротиву, багато хто ще з 2014 року, і ми дуже цінуємо й тих українців, які приєднуються до наших лав зараз, бо лише разом ми можемо щось змінити», – каже Дядя Міша.
Нещодавно гвардійця-добровольця нагородили відзнакою Президента «За оборону України». Його мрії прості: вигнати ворога з української землі. Дочекатися закінчення війни. А потім повернутися до того, чим займався майже тридцять років – до садівництва на рідній землі, яку нікому не віддасть.
«Хочу провести звичайний день із родиною: піти на природу, розпалити мангал, поговорити, відпочити разом», – мріє гвардієць.
Бо для нього, як і для багатьох військових, які в минулому були звичайними цивільними, родина залишається найбільшою цінністю. Тими, заради кого і стають добровольцями.
