Лілія й Микола Боднарюки – батьки загиблого воїна 10 ОГШБ Юрія Боднарюка. Військовий з позивним Балу – доброволець. Позиції не залишав, навіть будучи в гіпсі. Він воював, паралельно волонтерив, а ще почав будувати каплицю в селі та вже розпочав справу з будівництва спортзалу для місцевих дітей.
Батьки Юрія продовжують його справи. Батько-пенсіонер возить усе необхідне під Бахмут, а мати готує домашні страви для хлопців. Паралельно вони планують добудувати каплицю в селі, а також будуватимуть спортивний простір – для місцевих дітей та військових, що потребуватимуть психологічної розрядки.
“Ми маємо доброго ангела, котрий нас надихає”, – кажуть батьки воїна.
Щодня батьки Героя моляться, черпаючи сили рухатись далі.
Нові сили черпають з любові до сина. А його побратимів вважають рідними.
“Чого ж ти живий, якщо мій син загинув?”
Боднарюки живуть у селищі Глибока. Затишна оселя – посеред квітів. Десь позаду чути гавкіт собак. А на порозі зустрічають кішки. Крапочка й Смужечка ластяться до ніг.
На воротах зустрічає Микола Боднарюк, люб’язно запрошуючи зайти в будинок.
“Бабо, виходь, до нас гості”, – вигукує пан Микола, відчинивши двері до хати.
“А ми так і називаємо один одного – баба й дід, бо ж маємо внуків. Як нас називають найменші в родині, так і ми себе називаємо”, – пояснює пані Лілія, пропонуючи зайти до оселі.
З кухні відчувається аромат випічки.
“Запрошую вас ближче. Будете чай чи каву? – перепитує мати Героя. – Ходімо”.
Пані Лілія запрошує до кімнати Юрія. Щойно вона перебирала його речі. Щось із військових речей планує передати на фронт, дещо – для потребуючих. Чимало Боднарюки вже й віддали в притулки та повезли на передову. На ліжку, згорнувшись клубочком, спить кішка.
Кішка Юрія досі спить на його ліжку та сумує, наче чекаючи на хазяїна.
“Це М’ята наша, кішка Юрія, завжди спить на його ліжку. Лише в цій кімнаті і сидить”, – каже мати, витягуючи з мішковинної тканини ікони. Бережно розкладаючи кожну на ліжку, продовжує:
Ікони Юрій Боднарюк купив для каплиці, яку почав будувати в селі.
“То ж Юра купив ці ікони для каплиці, яку будував у селі. Фундамент уже заклав. Решту не встиг…”, – каже жінка, стримуючи сльози.
Далі мати військового показує гирі. Решту спортивного інвентарю, якого вистачить на цілий спортзал, Юра залишив у Польщі, де недовго працював раніше. Дещо зберігається вдома в батьків.
Юрій Боднарюк активно займався спортом.
– У сина же була мрія – відкрити спортзал для місцевих дітей. Вони безкоштовно могли би там займатися спортом, – каже Лілія Боднарюк. – Ми з дідом плануємо будувати цей спортзал замість Юрія. Та хочеться, щоби там також мали змогу отримати фізичну розрядку й хлопці, що повернуться з війни. Ті, що отримали контузії чи інші поранення. Їм буде потрібне місце, де вони зможуть зібратися й просто поговорити про пережите.
З цими словами пані Лілія запрошує зайти у вітальню. На столі – смаколики, які обожнював її Юра – домашній пляцок, шоколад із горішками. Пані Лілія витягує зі шкафчика фотоальбоми. Відкривши першого, показує листівку.
– А це мені Юра в першому класі, як був, подарував, – каже мати Героя, одягнувши окуляри й читає: “Мама – найпрекрасніше слово на землі. Моя мама добра, ласкава…”. А мій Юра настільки життєлюбом був, завжди усміхнений, зашкірений.
Лілія Боднарюк зберігає всі подарунки сина.
Біля листівки – малюнки. Деякі десь змокли під дощем. Та всі складені рівно в папці.
“Це малюнки дітей, які привозили хлопцям на передову волонтери, – каже Лілія Боднарюк. – Юра зберігав усі. Для воїна такий малюнок – велика мотивація. Їм ці дитячі роботи дуже дорогі”.
Жінка перегортає чергові фото й показує, як її син танцює зі своїм сином Юрчиком.
– Він же однолюб у мене. З дружиною не склалося. Хоча ні він, ні вона не ходили наліво, нікуди не валансалиси… Та через гроші вона поїхала в Італію. До неї й онук Юрчик переїхав згодом, – каже пані Лілія.
Довоєнне фото родини Юрія Боднарюка під час відпочинку на морі.
Юрій Боднарюк мав дві вищі освіти, які здобував одночасно. А працював директором районного центру соціальних служб для дітей та молоді в Глибокій. Згодом – начальником відділу ЖКГ Глибоцької РДА.
Мати показує книги з величезної бібліотеки її сина-військового.
– Робота ж державна. А Юра чесний такий. Приносив голу зарплату. Грошей не вистачило, то й не склалося в них із жінкою через це, – каже пані Лілія.
Працюючи чиновником, Юрій Боднарюк багато волонтерив. Неодноразово їздив у гарячі точки, в зону проведення АТО.
– Якось йому довелося евакуювати тіла мертвих хлопців із Іловайська й Дебальцевого. Коли мама одного з загиблих била його в груди й промовляла, чого ти живий, а мій син загинув, він сказав, що більше не перенесе, щоби хтось загинув, а він в той час спокійно жив у тилу.
Рішення було прийняте… Юра спакував свого рюкзака. Той чекав свого часу.
За п’ять днів “взули” сім градів
Пані Лілія добре пам’ятає день, коли сповістили, що повномасштабна війна – на порозі. Тоді ж її Юра та ще 30 односельчан пішли добровольцями на війну.
– Той день я пам’ятаю ліпше, як “Отче наш”. Повістку отримав лише Лях, решта – пішли самі, – пригадує жінка. – Вони сиділи за столом у нашій хаті, багато говорили. Потім Юра лише накинув свій рюкзак на плечі й сказав, що їде… Вже 25 лютого ввечері він подзвонив з військової частини “десятки”, щоб зорієнтувати мене, що я маю передати на потреби наших. Своїми силами наші хлопці за п’ять днів “взули” сім градів. Ті машини, що мали йти на списання, вони поклали на ноги. І вже за п’ять днів були під Києвом.
Юра служив у бригаді, яка завжди була на передку. Спершу – Київщина, а згодом – і Бахмутський район Донбасу.
Юрій Боднарюк під час війни.
– Мама, ти не уявляєш, що таке війна. Стоїть колона розстріляних машин цивільних. Голодні пси розтягують тіла. Найстрашніше, що бачив, це як пес несе дитячу руку, -каже пані Лілія, пригадуючи розповіді сина про звільнення Київщини. – Хлопці йшли на все. Вони ставали живим щитом. Але ворога тоді перемогли.
А ще воїни багато молилися. Молитва допомагала йти вперед, рухатися далі.
Фото Юрія Боднарюка з побратимом та капеланом Романом Грищуком.
“Я ж так дякувала Богу, коли вберіг Юру від прильоту. Ще там, на Київщині, Юра сидів у своїй машині. О 3.00 ночі він схотів кави. Ніколи такого не було. А це дуже захотів саме кави. Він вийшов з авто, щоби приготувати напій. У той час унаслідок прильоту ворожого снаряду вилетіло лобове скло в авто Юрія. Якби він там сидів, то загинув би. Бог уберіг. Я казала: “Сину, бачиш, це знак. Наступного разу може такого не бути”. Та він лише відмахувався й був там, де має бути. На обороні країни”.
Встигав і виконувати бойові задачі, й волонтерити.
Усі чоловіки-Боднарюки – на війні. І всі добровольці.
– Четверо наших із чоловіком племінників воюють у гарячих точках, – каже пані Лілія. – Ми всі – там, де мають бути свідомі українці.
“Юра же, коли віз хлопцям “цукерки” (боєкомплекти, – авт.), розтрощив кістку на нозі. Коли вантажив “цукерку”, та впала йому на ногу. 3,5 місяці він пробув у гіпсі. Та додому не їхав, – продовжує Лілія Боднарюк. – Казав, що займається логістикою, возив хлопцям зброю. Контактував із волонтерами. Сам волонтерив. Він мав бути на позиціях”.
Ногу загорнули в гіпс. Це були якраз зимові місяці. Й люблячі батьки вирішили, що сину допомагатиме служити тато. Тоді Микола Боднарюк вирушив до сина на фронт. Також добровольцем.
До “діда” бігли, як до рідного
3,5 місяці під Бахмутом прослужив 69-річний Микола Боднарюк. Він допомагав синові, поки той був у гіпсі, перевозити “цукерки” хлопцям, а ще був опорою для всіх воїнів на передовій.
Микола Боднарюк 3,5 місяці прослужив із сином на передовій лінії фронту.
“Я бачив навіть забагато. Таке, що й не розкажеш… Українці – такі герої”, – каже Микола Боднарюк, зайшовши до кімнати.
“А каву вам зробити?” – пропонує мені й дружині Лілії.
Довго не думаючи, повертається на кухню.
“Дід був такою опорою на війні для всіх! Усі військові саме так його й називали, – дідом. Навіть 50-річні, – розповідає тим часом Лілія Боднарюк. – Ото поки хлопці на нулі, він і буржуйки розтопить, і водички підігріє, щоб вони, прийшовши, помилися. І барабульки начистить та посмажить. Їжа, як удома. Тепленька й свіжа. А хлопцям цього там і не вистачає”.
Лілія Боднарюк розповідає про шлях чоловіка на війні.
Пан Микола повертається з двома філіжанками кави. Пропонує цукор. Та сідає поруч.
“А зранку ж і в ліс треба піти, на передовій, дров заготувати”, – каже пані Лілія.
“Ми йшли в ліс по дрова з хлопцями. Що ж там? Прогулятися трішки…”, – відмахується Микола Боднарюк та додає: “Ото їдемо, а стоїть якась бабка і махає рукою, промовляючи: “Дякую, дякую вам, що ви нас не лишаєте”. От за це й варто жити. За це наші захисники й захисниці воюють”.
Після розмови з матір’ю Юрій Боднарюк повіз “цукерки” побратимам…
“Ми з дідом поїхали в Чернівці на базар, щоб купити м’яса. Взяли 10 кг. Я ще мала закрити тушонок, а дід наступного дня мав везти сину під Бахмут, – каже Лілія Боднарюк, пригадуючи події березня цього року. – Якраз подзвонив Юра. То було об 11.30. Ще говорив, які запчастини й колеса слід передати. Він завжди пам’ятав усе без записної книжки. Я його ще погано чула. Тож він сказав, що ще перетелефонує”.
Це було 18 березня. Після розмови з матір’ю Юрій Боднарюк повіз “цукерки” побратимам.
– Це було, розмова наша, за годину до поранення, – пригадує мати. – Думаю, що якби ще з ним поговорила, то та хвилина би минула… Його поранили. Він себе затампонував. Відвезли в Дружківку. Робили операцію. Бо ж два осколки влучили, попри бронежилет. Він ще лежав на столі, йому робили операцію під місцевим наркозом. І він дзвонив до Тані-волонтерки ще. Говорив, які запчастини ще треба привезти. Сама ж Таня і ті, хто там був, розповідали це.
Потім у Юрія перестає битися серце. Серце завели. Продовжили операцію. Чергова зупинка серця. Відкрили грудну клітку. Та завести серце не вдалося. Констатували смерть.
“Ми ще нічого не знали, а він мені під ранок наснився, – каже мати Героя. – Навколо дуже гарно. Ліс. Колір яскраво-зелений. Такого відтінку зеленого навіть і нема в природі. А ще навколо дуже багато конвалій. Навіть дерева пахнуть конваліями. По центру стоїть мій Юра… Я кажу йому: “Юра, Юра”. А він лише щиро посміхається й починає віддалятися… Священик мені казав, що я вже бачила свою дитину в раю”.
У ніч перед похованням Героя перед будинком Боднарюків зацвіла магнолія.
– Ви уявляєте, це було 18 березня. Холодно ще… Стоїмо з чоловіком. 6.00 ранку. Микола прогортає штори. Каже: “Дивись, магнолія зацвіла. За ніч”. То було диво, – каже пані Лілія.
– Стараюся не плакати, – додає жінка, намагаючись приховати сльози. – Батьки героїв не плачуть. Хотів би він, щоб я була егоїсткою, яка на кожному кроці показує своє горе? Мовляв, жалійте мене. Ні! Поки є люди, яким ми потрібні, ми будемо жити для них. А повиємо з дідом десь уночі, коли ніхто не чує нас і не бачить.
“У Миколи – посвідчення волонтера, а я волонтерю коло печі”
“Хочете, покажу вам свій вівтарик? – підводиться пані Лілія, запрошуючи мене в інший кінець кімнати. – Гляньте, це той, про кого думаю, засинаючи й прокидаючись. Це – мій Юра”.
“Вівтарик” Лілії Боднарюк.
Фото сина, а також синьо-жовтий прапор Юрія жінка розклала на трюмо біля ліжка.
За будинком чути виття собаки.
“Це Рекс бешкетує. Пес Юри нашого. Діду, а запусти його до нас”, – пропонує пані Лілія.
Через кілька хвилин до кімнати забігає великий собака. Рекс безперестанку махає хвостом, намагаючись облизати руки хазяйки.
Рекс поводиться, як повноцінний член сім’ї.
“Як Юра загинув, пес вив, поки не привезли його додому. А як забирали з дому, пес так страшно вив, що я не можу вам передати”, – додає пані Лілія.
Микола Боднарюк тим часом узгоджує чергові списки необхідного, що везтиме на Схід. Чоловік має посвідчення волонтерської організації. Після смерті сина вже п’ять разів їздив у гарячі точки. Крім того, часто переганяє авто з-за кордону для потреби наших солдатів.
– У нас такі згуртовані люди. Чи то акумулятори, чи інші запчастини до авто, чи ті ж шини, все збираємо. Допомагають і мешканці румуномовних сіл. Усі допомагають, коли чують, що це дзвонить батько Юри. Бо знають, що все піде справді на допомогу, – каже Микола Боднарюк.
Микола Боднарюк: “Усі допомагають, коли чують, що я тато Юри”.
Поки чоловік збирає необхідне по автомайстернях та з-за кордону, пані Лілія порається біля печі.
– Нашим хлопцям готую все домашнє, свіженьке. Потім заморожую. Складаю в термопакети. А дід везе, – каже жінка. – Волонтерю коло печі (посміхається, – авт.). Роблю хлопцям відбивні, котлети, начинку. Якось Микола розповідав мені, як 50-річний військовий розплакався, взявши до рук начинку. Мовляв, я вже рік не відчував дому.
Лілія та Микола Боднарюки – про сили жити далі.
“Я живу допомогою хлопцям. Сусідка каже, що в цьому я себе знайшла, – каже Лілія Боднарюк. – Може й так… Якось дід повіз сумку їжі хлопцеві з сусіднього села. Його мама вже померла. Він був дуже розчулений і сказав: “Моя мама померла, то вже тьотя Ліля мені тепер, як мама”. Я втратила Юру, але маю зараз багато синів, які потребують моєї турботи”.
Юрій Боднарюк з батьками Лілією та Миколою.
Поки спілкуємось, Микола та Лілія Боднарюки отримують дзвінки від друзів та колег Юрія. Спілкуюся з ними також.
Оксана Швець, мати подруги Юрія Боднарюка:
– Сьогодні якраз переглядала фотографії. Вже не знаю, який раз. Постійно це роблю. Бо ця людина запала в душу нашій сім’ї. Два роки їх знаю. За цей час ми пізнали Юрчика, як безвідмовну людину.
Він завжди готовий прийти на допомогу. Якось я тяжко захворіла. Лежала в реанімації, в лікарні. Я не просила, а мама мені варила їсти, вони мені допомагали. Передавали мені їжу з такою любов’ю, ті напитки. Я одужала від того відношення. Я відчувала цих людей.
Юра з моєю дочкою дружили. На честь моєї Наталочки Юрчик назвав свою бойову машину. Він каже, мовляв, Наталю не підіб’ють ніколи. Та в машину влучили. І Юра розібрав кожну частину в машині своїми руками й вона знову жила. Він дуже багато допоміг моїй Наталочці з ремонтами. Вкладав. Хотів це робити. Приходив натруджений, плюхнеться на терасці і каже, що у вас так затишно й добре.
Він – людина до душі, до ран хоч прикладай.
А потім ми дізналися, яке він соціальне життя вів. Ми ніколи не знали про сирітський будинок, якому допомагав. Він не хизувався ніколи.
Я зараз не в Україні. Та маю мрію приїхати в Україну і прийти до Юрчика. Він дуже любив тварин, він свою собаку обожнював, а вона його. Юрчик дуже любив свою родину. По першому зову допомагав усе, вирішував. Переживав за сина свого.
Мати Героя Юрія Боднарюка зберігає всі його фото.
Ірина Палійчук, кума Юрія Боднарюка:
– По-перше, Юра до страху справедливий. Якщо йдеш по життю трохи не так, то коли біля тебе Юра, має все бути добре. Він зауважить.
Поки він був на війні, ми мали надію, що все буде добре. Він переживав не за себе, а за тих, що біля нього. Юра ніколи не розкисав. Завжди казав, що все буде гаразд.
Будучи там, він більше підтримував нас удома.
Надія Корня, колега Юрія Боднарюка:
– Це людина, яких більше нема. Я таких людей більше не зустрічала. Дуже чесний і порядний. Юрій Миколайович ніколи не робив чогось вигідного собі. Дотримувався завжди дуже високих моральних цінностей. Дуже любив дітей. Ми працювали в такому відділі, де стикалися з дітьми з неблагополучних сімей. Постійно заспокоював дітей, проявляв любов до дітей під час інспекції.
Мав велику харизму. Будь-яку проблему міг вирішити за хвилину, не сварячись. Він був лідером, за яким хотілося йти.
Ніколи не нав’язував своєї думки. Нам подобалось його слухати й усі любили його. Юрій Миколайович був другом для всіх.
До речі:
28 червня, на День Конституції, батьки Юрія Боднарюка отримали його нагороду – Орден Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).
Використані архівні фото родини Боднарюків.
Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
