Чернівці своєю історією, природною красою, дивовижною архітектурою, щедрою душею своїх мешканців давно зайняли визначне місце в реєстрі українських та східноєвропейських міст. Старовинний початок та історичний розвиток наповнюють його шарм та привабливість для людей, які цікавляться Буковиною.
Перші поселення на сучасній території Чернівців були за неоліту. Саме тут виявлені поселення представників трипільської культури, доби бронзи та заліза. У часи правління князя Галицького Ярослава Осмомисла (1153–1187) на лівому березі Пруту постало руське городище Черн, зруйноване монголами у середині XIII століття. Згодом місто відбудували на високому правому березі Пруту як новий Черн — Чернівці.
Перші письмові згадки про місто були знайдені в рукописах молдавського господаря Олександра Доброго, які він видав львівським купцям 8 жовтня 1408 року. Кожен рік ця дата святкується як офіційний день міста.
Визначним був 1488 рік. Саме тоді Чернівці було визнано центром Чернівецького повіту. У цьому ж, 1488-му році, Чернівці отримують магдебурзьке право. Це означає, що воно тепер «вільне місто» і органи міського самоврядування можуть самостійно здійснювати управління, підпорядковуючись безпосередньо воєводі.
З давніх-давен Чернівці славні як торгове місто з грандіозними ярмарками. Проте з середини XVI ст., на жаль, потрапляє під постійні набіги і переживає занепад. Турецька навала заполонила місто 1538-го. Багато втрат зазнало місто протягом війн Молдавії з Польщею у 1497, 1509, 1688 рр., турками у 1476, 1714 рр. і татарами у 1626, 1646, 1650, 1672 рр. Богдан Хмельницький побував зі своїм військом тричі, у 1650-му, 1653-му, з 1710-го. Після перемоги під Полтавою взимку 1709-1710 рр. російське військо окупувало Чернівці. Наступний «візит» росіяни зробили під час російсько-турецької війни (1739 рік). Наслідки були катастрофічними. Чернівці перетворилися у невелике поселення. Завдана шкода відобразилася на демографії. 1762 рік констатує: 200 дерев’яних будинків та приблизно 1200 мешканців.
Внаслідок російсько-турецької війни Чернівці перейшли під владу союзної Австрії (1774–1918 рр). Від самого початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед військової адміністрації (1774–1786 рр.), згодом цивільного управління: 1786–1849 рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю Буковини.
Місто почало процвітати у 1778 році, коли герцог Карл фон Енценберг був призначений главою військової адміністрації міста. Він запросив сюди багато купців, ремісників та промисловців для того, щоб вони допомогли розвивати торгівлю та виробництво. Нового імпульсу розвитку міста надали з 1786 року Петровські ярмарки, що проводились з 1 до 15 липня.
Ядро австрійської забудови сформувалося навколо площі Рінгпляц – сучасної Центральної площі. Було започатковано радіально-променевий принцип розташування вулиць із влаштуванням містобудівельних вузлів – площ. Це дозволяло раціонально використати складний рельєф місцевості та з часом створити архітектурні пейзажі, перспективи і панорами.
Сьогодні історико-архітектурна спадщина старовинних Чернівців – це цілісний, майже недоторканий ансамбль XIX та першої половини XX століть. Не перебільшуючи, можна стверджувати, що в Україні більше немає прикладів міської забудови такої якості та цінності. Достатньо сказати, що державний реєстр пам'яток архітектури нараховує понад 600 об'єктів охорони, 24 з яких – загальнонаціонального значення.
26 лютого 1861 р. після проголошення Буковини автономним коронованим краєм (герцоґством) Чернівці стають його столицею. 8 березня 1864 р. місту було надано право повного самоврядування і були обрані перші члени міської ради. Першим автономним бургомістром міста було обрано Якова фон Петровича.
Особливо помітний слід в історії Чернівців залишив другий автономний бургомістр Антон Кохановський фон Ставчан (1866-1874 та 1887-1905 рр.). Якраз з його іменем пов'язане становлення Чернівців як міста європейського типу. У 1866 p. місто з'єдналося з Європою (через Львів) залізницею. З середини ХIХ ст., коли залізницю подовжили до румунського міста Ясси, Чернівці стали прикордонною вузловою станцією, яка працювала на економіку міста і краю. Потяги везли на Північ і Південь, Схід і Захід ліс, цукор, худобу, вовну, сіль. В місті були відкриті товарна біржа, палата торгівлі і ремесел, поштамт, телеграф, Буковинський ощадний та філії іноземних банків. В Чернівці прийшов європейський капітал, почався будівельний бум. Прокладені і вимощені нові вулиці, побудований водопровід і каналізація.
4 жовтня 1875 р. Чернівці стали науково-освітнім центром, тоді указом цісаря Австро-Угорщини Франса Йосифа було відкрито університет. Святом для всіх чернівчан став пуск у 1897 р. першого трамваю. Великого розмаху набуло житлове будівництво, з’являються будівлі для адміністративно-громадських потреб: лікарні, школи, готелі, клуби з бальними залами, народні доми. У 1908 році споруджується нова ошатна будова залізничного вокзалу, щоби показати гостям міста, що вони приїхали не в якусь провінцію, а до «маленького Відня над Прутом».
У роки Першої світової війни буковинські землі до липня-серпня 1917 р. були окуповані російськими військами. Після розпаду Австро-Угорщини і проголошення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) Буковина була включена до її складу. Влада перейшла до утвореного 25 жовтня 1918 р. Українського крайового комітету, який організував 3 листопада 1918 р. Велике народне віче у Чернівцях, що прийняло рішення про входження Буковини до складу єдиної Української держави. 6 листопада 1918 р. було встановлено українську владу на землях Буковини, населених переважно українцями. Однак вже 12 листопада 1918 р. румунські війська окупували Північну Буковину разом із Чернівцями. З 1918 року по 1940 рік Буковина була у складі Королівської Румунії.
З 1920 р. в місті спостерігаються ознаки господарської стабілізації: відкриваються банківські відділення, з’являються нові промислові підприємства. У роки економічної кризи 1929-1933 рр. з метою забезпечення безробітних роботою міська влада розгортає житлове будівництво. Тоді змінився архітектурний стиль міста: якщо в ХІХ ст. характерним був класицизм, а на початку ХХ ст. модерн, то в 30-х роках XX ст. місто забудовувалося будівлями в стилі конструктивізму. У ряді громадських будівель використовувався стиль «неороминеск».
28 червня 1940 р. згідно з нацистсько-радянським пактом Молотова-Ріббентропа Північна Буковина з Чернівцями відійшла від Румунії до Радянської України. Відповідно до цього пакту з Чернівців було репатрійоване майже усе етнічне німецьке населення, що нанесло місцевому поліетнічному колориту непоправної шкоди. 2 серпня 1940 р. було створено Чернівецьку область у складі УРСР.
У роки Другої світової війні під час німецької окупації 1941-1944 рр. до Чернівців повернулась румунська влада (Румунія тоді була союзником фашистської Німеччини). Війна не принесла значних руйнувань місту: були зруйновані кілька будинків на Центральній площі та Поштовій вулиці, підпалено Темпль. 29 березня 1944 р. до міста повернулась радянська влада.
Протягом радянських часів місто розвивається і майже подвоює своє населення. У Чернівцях з’являється чимало промислових підприємств, будуються нові мікрорайони. Проте майже повністю втрачається унікальний місцевий колорит, а новозбудована архітектура – це типові зразки радянського містобудування. Завдяки тому, що Чернівці зростали за рахунок нових мікрорайонів, стара частина міста не була зачеплена новобудовами й тому зберегла свою недоторкану красу та цілісність.
Після здобуття Україною незалежності у 1991 р. місто поступово відновлює свій старий урбаністичний колорит та повертається до історичних коренів.
Ідеї відкритого мультикультурного космополітичного міста були стрижнем діяльності влади. Не випадково офіційний девіз сучасних Чернівців — «Спільними Зусиллями!» є україномовним варіантом стародавнього «Viribus Unitis!» — особистого гасла Франца Йосифа, право на використання якого ним особисто було дароване Чернівцям. Вказане свідчить про особливе ставлення цісаря до міста над Прутом. Поряд зі столицею Буковини подібної честі удостоївся тільки перший бойовий корабель ВМС Австро-Угорщини. Цей девіз з 1908 р. прикрашає прапор Чернівців.
На вулицях було чути говірку п'ятьма мовами: німецькою, румунською, польською, ідиш, українською. А ще тут жили і робили помітний внесок у розвиток економіки та культури вірмени, чехи, угорці, росіяни. Кожна громада за традицією мала свої національно-культурні доми – ошатні споруди в центрі міста. Кожна релігійна конфесія споруджувала та утримувала свої храми. Багаторічне спільне життя у цьому розмаїтті націй, культур і релігій створило в Чернівцях особливу породу європейців – горду спільноту, яка називала себе чернівчанами. І сьогодні вони безпомилково пізнають один одного на всіх континентах світу.
Зовсім не випадково Чернівці стали колискою митців, які уособлюють і репрезентують різні національні культури. Славетні імена сяють на небосхилі музичного та театрального мистецтва: Адальберт Гржімалі, Йозеф Шмідт, Орест Руснак, Віоріка Урсуляк, Сіді Таль. У пізніші часи Чернівці та Буковину репрезентували Дмитро Гнатюк, Володимир Івасюк, Назарій Яремчук, Софія Ротару, Іво Бобул, Андрій Шкурган. Красне письменство представлено славними іменами Ольги Кобилянської, Аспазії Мунте, Рози Ауслендер, Елієзера Штейнбарга та Іцика Мангера. В скарбницю світової культури увійшло ім'я поета Пауля Целана. Всі вони писали різними мовами, в кожного був свій неповторний світогляд і стиль, але всі вони – чернівчани. Більшість із них народилися тут, отримали освіту, сформувалися як творчі особистості. Всі дихали повітрям, насиченим високою культурою, плекали культ театру та приватних бібліотек.
Традицію культурної регіональної столиці Буковини продовжують наші сучасники. У список імен світової культури ЮНЕСКО вписано чернівчанина – музикознавця та піаніста Йосипа Ельгісера, на багатьох мовах Європи видаються книги єврейського письменника Йосипа Бурга, десятки музикантів світу грають на скрипках, які створює майстер Володимир Солоджук, з великим успіхом виступають в Україні й за кордоном єврейський оркестр "Фрейлекс" під керівництвом Льва Фельдмана та театр-студія "Ґердан" режисера Петра Колісника.
Світові катаклізми XX століття розкидали чернівчан по таборах та континентах. Репатріація німців та австрійців до рейху, сталінські депортації до Сибіру, так зване "переселення" євреїв у Трансністрію, післявоєнні етнічні чистки прикордонного міста – все це шар за шаром знімало накопичення культури попередніх поколінь. До того ж хвилі добровільної еміграції одна за одною відносили чернівчан у пошуках кращої долі.
Поляки та євреї поїхали відбудовувати свої незалежні держави. У Польщі (м. Зелена Гура) опинилася вірменська громада. Після війни значно зменшився склад румунів. Велика кількість українців оселилася в Канаді, Бразилії, Аргентині. Лондон, Париж, Нью-Йорк, Москва, Петербург, а останнім часом – Мельбурн, Мюнхен та Відень прийняли наших земляків.
Маленьке місто створило велику діаспору.
Але дивно не це. Незбагненним є те, що чернівчани не розчинилися у світовому космосі, а навпаки, мов кульки ртуті, зібралися разом у співтовариства і зав'язали спілкування з Чернівцями. Утворився феноменальний зв'язок, який знайшов реальне втілення в мережі Інтернет. Колишні і теперішні городяни хочуть знати про своє улюблене місто все, про кожний його куточок. Вони шукають історичні реліквії, старі поштівки, фотографії з сімейних альбомів, документи з приватних і державних архівів – усе те, що по краплинах створює калейдоскопічну картину міста, його історію та буття.
І в цьому є Промисел Божий, який зберігає феномен під назвою Чернівці.
Джерело
