Днями до Чернівців завітав відомий громадський активіст, блогер, а донедавна боєць Збройних сил України Юрій Гудименко. Він приїхав на один день, щоб у Чернівецькому національному університеті ім. Юрія Федьковича зі своїми колегами презентувати виставку сучасного українського плакату від мистецького проєкту «Sunseed ART». Про що спілкувався Юрій Гудменко із присутніми на заході студентами і чернівчанами почула і переповіла спеціальна кореспондентка БукІнфо.
“Про агітацію, пропаганду і чому вам ніколи не варто цим займатися”
– В історії людства, яка дуже довга і цікава, досі цілком не визначено, в чому ж різниця між агітацією і пропагандою. Я вважаю, що пропаганда це те, що може зруйнувати, агітація – те, що може створити. Візьмемо історію російської імперії. 300 років династія Романових вела пропаганду за те, що вона найкраща і буде правити завжди. Коли ця династія впала, хто за неї став? Коли з’явився СРСР, всі 76 років його існування пропаганда з телебачення, радіо, картин, плакатів, кіно, книг стверджувала, що не має нічого кращого, ніж жити у Радянському Союзі. Але і на його захист ніхто не став.
Але пропаганда ефективно може щось знищити і зробити когось ворогом. Наприклад, американці були найкращими друзями росіян у важкі час СРСР. Будували заводи, допомагали гуманітаркою, були союзниками у світовій війні. А потім пропаганда зробила з американців найбільших ворогів і це працює й досі.
Створити щось здатна тільки агітація. Вона закладає в вас віруси які ви потім поширюєте. Приведу приклад з дитинства. Пригадую, коли мені було дев’ять років, мама сказала: коли холодно, треба вдягати шапку, інакше буде менінгіт. І лише в 29 років я дізнався, що менінгіт це інфекція і вона ніяк не пов’язана з носінням шапки. А я 20 років цього боявся! Коли потім я запитав у мами, що ж це було, вона відповіла, що ніколи цього не казала і що, мабуть, я почув таке в дитсадку або школі. Тобто вона поселила інфовірус в моїй голові, який стільки років впливав на мої дії!
Агітація це завжди заклик до чогось, спонукання щось робити або не робити. Наприклад, йти в армію, не йти. Голосувати за когось або проти.
Юрій Гудименко у Чернівцях
Я хотів би навчити вас тому, як агітувати на війні. Моя відповідь: ніяк! Ми живемо в 21-му столітті. У кожного є телефон і доступ до соцмереж. Ви все вмієте, самі поширюєте ідеї. У кожного за декілька рукостискань є знайомими громадяни Франції, Італії, США та інших країн. Ви можете до них дотягнутися, не напружуючись.
Розумієте, якщо умовно в 12-му сторіччі війни велись на території якогось князівства: відбулася битва, потоптали врожай, і нікого не бентежило, що про це думають якісь селяни. Але зараз війни ведуться не тільки на фронті, але й у соцмережах, у виставкових центрах, платних галереях, на екранах кінематографу. І долучитись до того легко, бо дуже короткий шлях від вашої думки до мізків іншої людини. Тож, нема питання, як поширювати свої думки, інша справа, як їх оформлювати, щоб бути почутим. Тому важливим є питання про мистецтво.
“Українці побачили майже все зло, яке цей світ може запропонувати”
Хороша новина полягає в тому, що кожен з нас має більший досвід, ніж 99% відсотків людей на Землі. Ви живете в Україні під час повномасштабної війни, бачили палаючі міста, ворожі літаки, ракети, шахеди в небі, бачили, як помирають діти та тварини. А для більшості населення Землі це фантастика, вони навіть уявити такого себе не можуть. Українці бачили майже все зло, яке цей світ може запропонувати. Але з іншого боку це означає, що ви готові бути творцями мистецтва. Будь-якого.
Я не вірю в мистецтво, яке народжується через бажання не закричати. Що ти можеш створити, коли ситий, задоволений сидиш перед мольбертом і думаєш, щоб такого тобі намалювати? Мистецтво це те, коли свій крик виплескуєш в фотографію, картину, плакат, літературу, в будь що. Ван Гог щоб закричати, відрізав собі вухо. Українцям цього не потрібно, бо багато чого бачили і відчули.
Мистецтво може перетворитись в агітацію або в пропаганду, залежно від того, до кого ви зможете його донести. Власне мій посил наступний: якщо вам хочеться кричати, перетворіть це в текст, фотографію, відео і поширюйте на весь світ. І повірте, тоді вам стане набагато легше.
Я багато спілкувався в останній час з американцями, французами, представниками інших країн. Вони нас не розуміють. Бо це так же важко, як пояснити собі до 2022 року, що таке війна. Але емоції здатні це зробити. Тож, чим більше людей буде кричати одночасно, тим скоріше світ нас почує.
Ще хочу сказати, що війна це не тільки період горя, болю, війна це в тому числі і про позитивне. Ніколи в житті я не відчував таких сильних емоцій, як під час повномасштабки. Згадайте, скільки в перші її тижні і місяці було весіль! Люди на вирі емоцій закохувались, заручувались, сходили з розуму. І все під акомпанемент обстрілів та вибухів.
Іноземці дивуються, якими щасливими наші люди бувають під час війни, навіть на фронті. А це ж правда — посміхаються, сміються, жартують. Це трохи ніяково, але ж класно бути щасливими, незважаючи на обставини! Нехай на хвилину, дві, пів години. І це відчуття потужніше, ніж було в мирний час. Про такі емоції теж потрібно розповідати.
У мене багато історій війни, серед них є веселі, бадьорі, оптимістичні, інші дуже сумні, але вони майже ніколи не нейтральні. Тож, максимально поширюйте все, що з вами стається, робіть мистецтво і вірте, що воно обов’язково дійде до віддаленіших куточків нашої планети, вона на це заслуговує.
«У нас буде колумбійська діаспора, в Росії, можливо, північнокорейська, в Польщі — українська»
“70 % відсотків мого оточення, а це прогресивні, молоді українці, їдуть за кордон, бо зневірюються і не хочуть будувати тут своє майбутнє. Як умовити їх повертатися, щоб ця класна молодь тут розвивалася і розвивала Україну?” – спитала Юрія Гудименка одна з студенток.
– По-перше, я не впевнений, що нам варто докладати зусиль, щоб їх повернути, бо не впевнений, що ми їм потрібні і що вони потрібні нам. Кожна людина зробила свій вибір. І він не виключно про те, щоб залишитись у безпеці. У мене є величезна кількість знайомих, які страшенно страждають, що вони не тут, не в Україні. У них комплекс провини і вони його компенсують тим, що працюють, як навіжені, на волонтерку, і все одно морально страждають. А якщо я правильно зрозумів категорію людей, про яких ви кажете, то я часто бачу їх в інстаграмі і вони не страждають. Тож, може, так нехай і залишається? Ми ж не примусимо людей повертатись у цей світ страждань?!
У нас декілька мільйонів мігрантів, держава збирається задіяти великий ресурс, щоб повернути тих, хто цього не хоче. І якщо це навіть вдасться, ми у майбутньому будемо мати такий конфлікт між тими, хто поїхав, і тими, хто залишився, що я не впевнений, чи ми того хочемо.
З іншого боку, комунікувати треба. Але особисто мені дуже важко розмовляти про волю з людьми, які знають тільки Павла Волю. Державу в любому випадку потрібно буде відбудовувати. Між тим є розуміння, що тепер у нас дуже велика діаспора. Саме діаспора, бо більша частина залишиться за кордоном.
Коли зробили перепони, щоб чоловіки не змогли отримувати в дипломатичних установах відповідні документи, багато хто казав, що нічого гарного з цього не вийде. А я цікавився, чи є дійсно ефективний механізм, який поверне хоча б 30% чоловіків призовного віку зараз до України. Але його нема. Ми втратили цих людей і розраховувати нам потрібно тільки на себе.
До речі, можу запропонувати колумбійців, яких у нас все більше і більше. Колумбійці — класні пацани, нормально воюють, ми тільки не можемо з’ясувати, хто яку мову має вивчати: ми іспанську, чи вони українську. Ось у нас буде колумбійська діаспора, в Росії, можливо, північнокорейська, в Польщі — українська. І не факт, що поляки українською діаспорою будуть задоволені, а ось ми колумбійцями — окей.
Юрій Гудименко під час презентації своєї книги у Кропивницькому
“Коли є вибір, ризикувати чи ні, більшість вибере не ризикувати”
На питання, як ви ставитесь до тих чоловіків, які ухляються від мобілізації, відповідь була очікуваною: “Дуже погано!”
– По-перше, якщо ми не переможемо в цій війні, воювати буде мій син, бо через років 10-15 Росія знову прийде. А я хочу сподіватись, що хоч одне покоління українців буде мати можливість відпочити від війни. Між тим ми віддаляємо перемогу через те, що маємо мало піхоти. Але пакувати людей в бусики це неефективно. Тому що з таких до військової частини доїжджає тільки 15%, всі інші тікають. Ймовірно, треба якось інакше поповнювати війська сотнями в день, а краще тисячами.
Треба визнати, ТЦК працюють не ефективно, ефективного способу реформування їх нема, але вони – частина єдиного організму нашої армії. А виходить так, що ми пишаємося однією частиною армії і ненавидимо іншу. Мені здається, це не правильно. ТЦК – пляшкова шийка, через яку проходить велика кількість людей і є якась лотерея, коли в армію потрапляють ті, кому не пощастило. Це й створює можливості для корупції.
Тож, що робити? Вважаю, що всі чоловіки призовного віку мають бути приписаними до бригад. Тоді у людини не буде опції йти до армії чи ні. Залишиться тільки одна: піти завтра чи через рік. А це абсолютно інша психологія. Зараз багато людей витрачають свої ресурси на те, щоб в армію не йти і проявляють при цьому такий розум та винахідливість! А якщо будуть знати, що точно підуть, то будуть вимушені сприйняти цей факт і почнуть готуватися: запишуться на якийсь курси чи підуть в спортзал. Бо коли є вибір, ризикувати чи ні, більшість, звичайно, вибере не ризикувати і докладе для цього всіх зусиль. А якщо стоїть питання тільки в терміні, людина пройде всі стадії сприйняття і буде готова.
Якщо не буде ТЦК, кожна бригада сама буде перейматися списками призовників, а вони в свою чергу будуть знати, саме де на них чекають. Розумію, що все це звучить фантастично, але за останні роки ми бачили стільки фантастичних речей, які стали реальністю! Тому те, що зараз фантастика, післязавтра це можливість, а через деякий час – факт, що відбувся.
“Нам потрібно змінити всю систему з реабілітації і соціалізації ветеранів”
“Як ви вважаєте, чим може допомогти громадянське суспільство в справі реабілітації та підтримки ветеранів, зокрема, тих, хто пройшов важкі випробування?” – звучить нове запитання із зали.
– Відповідь ділиться на дві частини. Якщо ви питаєте, про себе і своїх друзів, логічно знайти якийсь ветеранських хаб, спитати кому потрібна допомога і надавати її. Якщо ми говоримо про громадянське суспільство всієї країни, потрібно змінювати всю систему з реабілітації і соціалізації ветеранів. Реформувати тут нема чого, бо системи майже нема. Взагалі все, що пов’язано с ветеранською проблемою, або радянське, або не працює.
Відкрити реабілітаційний центр це дуже багато грошей. А таких центрів вже зараз потрібно багато, причому не тільки в Києві і обласних містах, а навіть в районних центрах і великих селах. Бо якщо людина потребує реабілітації, це означає, що вона не може їздити щодня на процедури. А багатьом з тих, хто має важкі поранення, реабілітація буде потрібна до кінця життя.
І тому громадянське суспільство має вимагати, щоб система була реформована. Бо більша частина того, що у нас називається реабілітацію, не є такою. В більшості своїй – звичайна фізкультура. Реабілітолог це не фізрук, він має розуміти особливості організму, які є враження, що вони зачепили, які наслідки. Таких фахівців у нас, мабуть, тільки декілька десятків.
Тож, щодо реабілітації військових, змінювати потрібно майже все. Необхідні ресурси є тільки у держави. Вона може також залучати гроші з додаткових джерел, буде їх розпорядником, буде все це будувати, а ми маємо цьому процесу сприяти і контролювати його.
“Давайте берегти один одного!”
“Про що небажано говорити з ветеранами? Чи можна питати про те, що вони пережили? Чи є у них табу, наприклад, на російську музику?”
– Ви пам’ятаєте, які настрої були в Україні до 24 лютого 2022 року? Незважаючи на Крим і Донбас велика частина наших людей абсолютно поважали Росію і Путіна. Потім прилетів удар в голову і все, 99% людей ненавидять Росію. Цього б ніколи не сталося якби не повномасштабна війна.
Ми, ветерани, різні. Для когось російська культура і зараз є прийнятною, а для когось — категорично ні. Одне скажу точно, не потрібно ветеранам розказувати, як вам важко жити в Чернівцях, бо бар закривається о 23-й. Я впевнений, що кожний мешканець тилових міст страждає по своєму. Але не порівняно з тим, як на фронті.
У всьому іншому, давайте щоб слова і дії були делікатними. Особисто я не схожий на типового ветерана, одягнений інакше, у мене немає сумки через плече. Якщо б інформації про мене не було б в афіші і якщо я би сам про себе не розповів, можливо, ви б і не впізнали в мені ветерана.
До війни Юрій Гудименко був громадським активістом, лідером партії “Демократична сокира”
Вважаю, що в суспільстві ми повинні встановлювати спілкування таким чином, щоб воно не заважало людині, яка візуально не схожа на ветерана. Серед дівчат таких теж багато. Вони не завжди будуть носити піксель, але залишаться ветеранами і на шпильках, і в спідницях, і в гарних сукнях.
Тож, нам потрібні правила спілкування. Якщо раніше було прикольно незнайому людину плескати по плечу, то зараз особистий простір бажано не перетинати. Мені відома історія десантника, який каже, що в барі хтось штовхнув його в плече. І десантник не посоромив честь ДШВ, тому що у нього в наслідок поранення відсутня частина лопатки і цей поштовх був максимально болючим. Але ж цього поранення не видно, на відміну від того, коли у людини немає руки чи ноги.
Тож, розпочнемо з себе: йдете вулицею – слідкуйте за тим, чи не зачепили когось плечем, чи не вторглися в чийсь особистий простір і чи не зробили щось таке, що може мати наслідки. Давайте берегти один одного, нас не так вже й багато залишилось!
Юрій Гудименко на зустрічі зі студентам ЧНУ ім.Юія Федьковча та громадськими активістами
Із відомого про Юрія Гудименка
Юрій Гудименко із журналісткою БукІнфо Світланою Кузмінською
Народився у Запоріжжі. З 2008 року почав активно займатися політикою, проводити вуличні акції. Був неодноразово затриманий та притягнений до адміністративної відповідальності, зокрема під час маршів до дня народження Шухевича та маршу УПА у жовтні 2009 року, що був заборонений судом.
У 2010 році був затриманий за облиття фарбою пам’ятника Дзержинському у день встановлення у Запоріжжі пам’ятника Сталіну. З цього приводу було відкрито карну справу, яку невдовзі призупинено. У тому ж році 31 грудня було підірвано вибухівкою пам’ятник Сталіну у Запоріжжі. За декілька годин після цієї події Гудименка затримали.
10 січня 2011 року Юрія було затримано просто на вулиці і доставлено в ізолятор тимчасового тримання, а потім у СІЗО. Загалом перебував в ув’язненні два місяці, після чого був засуджений до двох років позбавлення волі умовно за хуліганство.
Після Революції Гідності за поданням Генеральної прокуратури України суд скасував вирок Гудименку та іншим політв’язням в аналогічних справах.
Під час перебування у СІЗО почав писати нариси, після звільнення опублікував їх у власному блозі й почав працювати кореспондентом у місцевій газеті “Субота плюс”. Це і стало початком його журналістської, а потім і блогерської діяльності. Під час роботи журналістом був автором декількох політичних розслідувань.
Починав політичну діяльність у націоналістичному русі, був лідером однієї з націоналістичних організацій. Був учасником Євромайдану у Запоріжжі.
Після початку війни став ініціатором створення сайту «Операція Метелик», однієї з перших баз даних на сепаратистів (пізніше сайт увійшов до проєкту “Миротворець”).
Навесні 2018 року разом із декількома іншими блогерами започаткував процес створення політичної партії “Демократична сокира”, займався напрямком публічних акцій.
За ідеєю Гудименка в 2018 році на території Міністерства оборони України урочисто відкрито Залу пам’яті вояків Збройних сил України та Дзвін пам’яті, який щоденно відбиває кількість ударів відповідно до кількості загиблих у цей день українських військових.
У грудні 2022 року Гудименко зареєстрував петицію про обов’язкове маркування продукції брендів, що працюють в рф.
У 2023 році Гудименко звернувся з ініціативою до Верховної Ради розробити законопроект про створення прапора в пам’ять про зниклих і полонених захисників.
У 2024 році став ініціатором звернення від ветеранів російсько-української війни до членів Конгресу Сполучених Штатів Америки з проханням пришвидшити надання Україні фінансової допомоги.
За військову звитягу має державні нагороди: Орден “За мужність” III ступеня, Почесні нагрудні знаки “Сталевий хрест” та “Золотий хрест”, медаль “За поранення”.
Підготувала Світлана КУЗМІНСЬКА, ВПО, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки, організаторів заходу та з відкритих джерел
