Незвична професія Артура Маліщука стала особливо актуальною на початку повномасштабного вторгнення росіян. Буковинець є закрійником 6-го розряду та кравцем 5-го розряду і має 40-річний досвід роботи у швейному виробництві. Тривалий час чоловік пропрацював у військовому ательє, а під час служби був кравцем речового забезпечення.
Професію Артур Маліщук вибрав невипадково: він фактично виріс у швейному ательє, адже його мама була кравчиня. Тож у 1986 році закінчив з відзнакою Вище професійне училище №3, що в Чернівцях, після чого працював кравцем одягу у військовому ательє.
Шив спецодяг для силовиків і навіть…
ризи для священників з Єрусалиму
Згодом його призвали до війська: строкову службу Артур проходив у Німеччині. Там він працював кравцем речового забезпечення (шив та ремонтував одяг для військових). За кордоном прожив аж вісім років, а у 1994 році звільнився у запас. Згодом переїхав у Дніпро, де пройшов курси закрійника у Вищому професійному училищі № 55. Пізніше працював у швейному ательє, а у 2000 році відкрив власну справу з пошиття одягу.
– Я по житті – авантюрист, – зауважує Артур Маліщук. – Постійно прагну відкривати для себе нові межі в улюбленій справі, створювати нові моделі, вдосконалювати техніку шиття та моделювання одягу. Бо так людина зростає професійно. Для мене дуже важливо, щоб готовий виріб виглядав ідеально…
Живучи в Дніпрі, працював над розробкою моделей та пошиттям одягу для спецпризначенців підрозділу «Альфи», поліцейських, охоронців, працівників трамвайного депо… А я протягом 4-х років жив у монастирі, був послушником. Це стало підґрунтям розробки та пошиття багатьох священничих риз та різного церковного начиння.
Згодом, до мене надходили замовлення на такі вироби навіть з-за кордону: Франції, Єрусалиму і… Австралії (!). Живучи у Дніпрі, звик до великої конкуренції, тож постійно удосконалював свої навики з шиття, докладав багато зусиль, щоб готові вироби повністю задовольнили замовників.
До речі, ще до початку АТО до мене звернулися представники з управління поліції з пропозицією відкрити у Дніпрі якесь підприємство з пошиття спеціалізованого одягу для силових структур. Але я був змушений відмовити, бо не знав нікого, хто, окрім мене, працює в цьому напрямку швейного виробництва. Що я міг зробити самотужки, без команди?.. До того ж, вже планував переїзд у рідне місто на Буковині, тож не хотів відкривати нову справу у місті, яке залишаю…
За півроку у цеху, де працювали троє кравців,
вже було близько 70
Коли почалось повномасштабне вторгнення, Артур Маліщук проживав у в одному з райцентрів Буковини. У перші ж дні він звернувся у міську раду з ініціативою облаштувати у місті цех з пошиття військового одягу, щоб забезпечити потреби, як мінімум, тероборони краю.
– Буквально наступного дня з також ж пропозицією до мене звернулася місцевий підприємець Лариса Василівна Зваричук, – розповідає кравець. – І ми в орендованому приміщенні відкрили швейний цех. Я був оформлений як приватний підприємець. Водночас, був технологом, конструктором-модельєром та кравцем у цеху. У ньому на початках шили лише три людини (!). Залучив до праці свою двоюрідну сестру, яка вміла шити. До нас приєдналася ще одна кравчиня … Ще двоє дівчаток допомагали підрізати тканини, складати готові вироби тощо.
Працювали з восьмої години ранку і до восьмої вечора у три зміни, у дуже насиченому графіку. На початках у цеху було лише дві старі та одна нова швейні машинки. І все… А згодом Лариса Зваричук виграла грант і закупила ще 5 промислових швейних машинок у комплекті зі столами та машинку з програмним управлінням.
Виробництво розвивалось, і ми перейшли у власне приміщення. За півроку у цеху вже працювало близько 70 людей (!). Ми шили плитоноски для бронежилетів, чохли для розгрузок, тактичні сумки, підвісні системи для касок.
Багато військової амуніції виготовляли як держзамовлення для потреб оборони. Справа в тому, що наш швейний цех був підрядною організацію одного науково-виробничого підприємства (назву опускаємо – ред.), яке є основним і офіційним постачальником бронезахисту для ЗСУ та інших силових структур України. Це підприємство спеціалізується на виробництві широкого спектру військової амуніції.
Окрім того, надходили замовлення у менших обсягах на пошиття штанів та курток для військових, спеціальних карманів, маскувальних костюмів… Двадцять плитоносок на початку війни пошили під бронежилети для місцевого відділу поліції.
Надходили і окремі звернення від військових та їхніх сімей з приводу пошиття чи ремонту військового одягу. Часто просили підігнати до їхніх статур форму, яку видали централізовано (адже дуже рідко у частинах їм вручають необхідного розміру, тож потрібно все перешивати). Досі з такими запитами до мене звертаються військові.
Також у перший рік війни не видавали централізовано панамки для військових у літні місяці, тож розробив і пошив чимало на замовлення наших захисників.
Був мобілізований, бо не забронювали
Артур Маліщук пригадує, як його розчулювали моменти, коли хтось із військових приходив, щоб подякувати за якісну роботу.
– Хлопці казали, що наші плитоноски (основи для бронежилетів) – дуже зручні, адже вони вже перевірили їх у складних бойових умовах, – зізнається сторожинчанин. – А волонтери постійно брали з цеху відрізки тканин кольору хакі та білого: з них плели і досі плетуть маскувальні сітки та кікімори.
– У перші місяці війни у цеху працювало багато переселенців: з Харківської, Миколаївської, Херсонської та Одеської областей, – додає Артур. – Кожної суботи у нас працювала школа, де я навчав пошиттю військового одягу. Адже близько 70 відсотків працівників – ніколи досі не шили. За три дні таких навчань дехто вже виходив на роботу і сідав за машинку, а за тиждень виконував «норму» за обсягами праці, на рівні з іншими працівниками.
Артур Маліщук працював у цеху майже півтора року – до червня 2023 року, доки не був… мобілізований. Так трапилося, що Артура, який працював виключно, щоб задовольнити потреби ЗСУ і, при цьому, виконував держзамовлення, чомусь… не забронювали від мобілізації. І сторожинчанин прослужив у лавах ЗСУ до квітня цього року: у 107-ій бригаді займався речовим забезпеченням.
– Досі до мене часто звертаються волонтери та військові з проханням розробити під їхню статуру ескіз військового одягу за певним зразком, – зауважує Артур Маліщук. – Навіть собі довелося перешивати форму, яку видали після мобілізації, бо майже нічого з такого одягу не підійшло.
Нині у планах у Артура – відкриття кравецької майстерні, а також школи з шиття, гуртка стильного одягу, щоб виховувати у підростаючого покоління естетичний смак, давати уроки стилю.
– Водночас, з задоволенням буду брати замовлення на пошиття та ремонт військового одягу, – підкреслює чоловік. – Адже це – мій фах. Радий, що можу приносити користь нашим захисникам у такий важкий час.
Олеся КОСТАШЕК, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото з архіву Артура Маліщука
