За інформацією: Суспільне Чернівці.
Жінки дивляться телевізор у холі пансіонату. Суспільне Чернівці
Старша на поверсі
Світлана Лукʼянова — старша на поверсі в геріатричному пансіонаті, де проживають 30 вимушених переселенців. Вона із Покровська — міста, де зараз тривають активні бойові дії.
До Чернівців приїхала у квітні 2022 року разом із чоловіком. Обоє пересуваються на кріслах колісних — і саме це стало основною причиною виїзду. Через немобільність вони не змогли б спуститися в підвал чи інше укриття під час обстрілів. А вони почалися вже в лютому — Світлана згадує, що тоді були й перші загиблі.
Самостійно евакуюватися подружжя не могло, тож, коли представники соцзахисту запропонували організувати виїзд, погодилися. Так опинилися у Чернівцях.
"Сумуємо, звісно. І вже і думаєш, і сниться. До вторгнення місто було гарне, прибране. Насадили там багато троянд, і було доступне для нас".
Півтора року тому подружжя все ж повернулося до Покровська — забрати машину. Там вони пробули майже місяць.
"Вже багато було чути вибухів. Ракети літали, дрони літали — ми це все бачили. Води вже не було, газу. Неможливо було там жити. Ще ж ми на колесах. Десь вибух — скло летить, можна пробити колесо, а де потім нове шукати? І дивіться, ми ж під ногами мішаємося, як кіт чи собака: шкода пальнути, але врятувати не можеш".
До повномасштабного вторгнення чоловік Світлани працював водієм таксі, а вона пекла та продавала випічку — так подружжя заробляло на життя. Пенсію по інвалідності відкладали, щоб придбати щось для дому: новий холодильник, пральну машинку. Усе це вони втратили — торік у березні їхній будинок згорів. Про це Світлані повідомили сусіди, які залишалися в місті. Вона говорить про це спокійно, бо, "не залишилося сліз, щоб плакати".
"Все, що маємо тепер, — це те, що нам тут видали".
Їхній дім тепер — одна кімната в пансіонаті. Світлана каже, що вже прийняла це, тому намагається зробити простір навколо домашнім. Вона висаджує вазони та доглядає за ними: рослини стоять на кожному вікні на поверсі та в холі біля телевізора. А ще слідкує за порядком та атмосферою між мешканцями, бо інколи все ж бувають конфлікти.
"Буває, що приходять і кажуть, що одна на мене так сказала, інша так. Треба ж розібратися по-людськи, по-розумному, а не матом кричати чи сваритися. Є тут і люди, які нічого не хочуть робити. Чи то лінь у них, чи, можливо, такий спосіб життя".
Світлана тут мобільніша за більшість мешканців — пересувається за межами інтернату на скутері, який їй подарували волонтери. Вона може самостійно з’їздити до магазину, зібравши замовлення на продукти по кімнатах, або громадським транспортом поїхати на Калинівський ринок. Зараз це робить рідше, бо через вимкнення світла не працює ліфт.
Жінка каже, що найбільше сумує за дітьми та внуками, які зараз живуть у Кривому Розі.
"Бог покаже, що буде далі. Ми самі не знаємо, що нас чекає. Треба жити далі. У нас діти, внуки — треба і для них старатися. Як все буде добре, то зберемося і поїдемо до них у гості".
Мешканка геріатричного пансіонату у Чернівцях Світлана Лукʼянова. Суспільне Чернівці
"У пансіонаті мені краще, ніж дома"
45-річна чернівчанка Ірина Ільїна самостійно обрала проживання в пансіонаті. Каже, що тут їй комфортніше, адже має необхідний догляд і можливість спілкуватися з людьми. До повномасштабного вторгнення вона вісім років жила у Коростенському пансіонаті на Житомирщині, доки заклад не евакуювали.
"У мене інвалідність з дитинства внаслідок родової травми. А вже в підлітковому віці з’явилася епілепсія. Оскільки мені потрібен певний догляд, то я й вирішила жити в пансіонаті. Тут можна вийти за територію, сходити в магазин або просто прогулятися вулицею. Тут я почуваюся більш вільною".
Мешканка пансіонату Ірина Ільїна. Суспільне Чернівці
"Кажуть, що Попасної більше нема"
Валентина Попова прожила понад 70 років в місті Попасна. Більшу частину життя працювала на залізничній станції оглядачем вагонів, а ще тримала кіз. Каже, що жила добре.
Коли почалося вторгнення, з міста виїздила одна з останніх, бо її важко було вивезти через інвалідність. Валентина понад 20 років не ходить самостійно і пересувається за допомогою ходунків.
"Літали літаки, гуркотіло, вибухало. Я сиділа на першому поверсі п’ятиповерхового будинку. Спочатку вибило лоджію, потім — вікно на кухні. Усе летіло на мене. Два місяці я так і жила".
Її допомогли виїхати волонтери. Спочатку возили "по країні", доки нарешті не привезли до пансіонату. У Чернівцях у неї немає родичів чи знайомих, але жінка каже, що тут їй добре, адже має "свій куточок".
"Мій онук живе в Росії, у Тулі. Це син моєї доньки. Донька померла від раку. З батьком виїхав, коли йому було 13 років. Зараз йому вже 26, цього року одружився. Зараз з ним не спілкуюся".
Щоб зайняти себе, жінка плете шкарпетки, які передає військовим на фронт — сплела понад 250 пар. Вона каже, що більше занять не має. Майже не виходить з кімнати, боїться впасти — тут її нікому підняти. Сильних чоловіків у пансіонаті фактично немає. На вулицю теж не виходить.
Щоб не ходити до спільного холодильника на кухні, Валентина купила маленький у свою кімнату. А ще замовляє у Світлани їжу з магазину, коли хочеться чогось смачненького, наприклад, кабачкової ікри.
"Кажуть, що Попасної вже немає. Я сама не можу перевірити в інтернеті, чи це правда, бо не вмію. Які плани? Ніякі. На кладовище віднесуть — та й усе. Куди їхати? Нема куди. Я тут і буду".
Мешканка пансіонату Валентина Попова з Попасної. Суспільне Чернівці
"Не хочу тут вмирати, хочу додому, на своє кладовище"
94-річна Лідія Фролова майже все життя працювала вчителькою: спочатку в санаторії в Калінінградській області Росії, де служив її чоловік, а згодом у Миколаєві, де їм дали квартиру. Евакуювалася до Чернівців разом із дочкою на початку повномасштабного вторгнення через обстріли міста.
"Біля нашого дому метрів за 30 упала ракета. Вона не розірвалася, але скло на балконах посипалося. Знайома моєї дочки евакуювалася сюди й забрала нас із собою".
У пансіонаті Лідія подружилася з Ніною Хомчунковою, переселенкою з Краматорська. Вони разом живуть в одній кімнаті. Купили собі маленький телевізор та електрочайник.
"Прожили два з половиною роки душа в душу. Горе нас здружило".
Лідія каже, що нині боїться повертатися в Миколаїв, оскільки місто продовжують обстрілювати. Недавно вдарили по супермаркету. А ще у Чернівцях залишається її дочка, яка навідує її в пансіонаті.
"Я не хочу тут вмирати, хочу додому, на своє кладовище, бо там поховані мої батьки".
Вимушена переселенка з Миколаєва Лідія Фролова. Суспільне Чернівці
"Хочу, щоб закінчилася війна"
79-річна Ніна Хомчункова майже три роки живе у пансіонаті. Вона родом з Краматорська, працювала у відділі контролю на машинобудівному заводі.
"2 лютого я впала й зламала стегно. У цей час по місту стріляли, по квартирі летіли уламки — стіни дрижали. Я була в гіпсі, а син приходив і дивився за мною. Коли гіпс зняли, мене племінниця забрала до Полтави. Там я пробула вісім місяців, а потім син перевіз мене сюди".
Ніна просить вибачення у нас, бо майже весь час плаче, коли розповідає про себе та своє місто. Каже, що жила добре, спокійно. Тільки зараз не знає, що далі.
"Хочеться, щоб війна швидше закінчилась. Оце я і хочу".
Вимушена переселенка з Краматорська Ніна Хомчукова. Суспільне Чернівці
Ніна та Лідія в кімнаті пансіонату. Суспільне Чернівці
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
