-
Дмитрові Андрощуку — лише 32 роки. На війні він допомагає рятувати життя поранених з 2015-го. Фото:NV
Військовий лікар, судинний хірург Дмитро Андрощук працює на фронті з 2015 року, мобілізувався в 2022-му. В інтерв’ю Video NV він розповів про основні переваги й недоліки в системі військової та загальної медицини в Україні, а також поділився думкою про те, чому перемоги не варто очікувати, доки не зникне прірва між тилом і військовими.
Зі свого власного досвіду роботи на війні Андрощук розповів про підготовку військовослужбовців з тактичної медицини, роботу ВЛК і ТЦК, медичне забезпечення, «турнікетний синдром», волонтерів, дефіцит лікарів і мобілізацію жінок — всі відповіді на найгостріші питання у його глибокому й відвертому інтерв’ю.
Далі – найцікавіше з інтерв”ю Дмитра Андрощука від першої особи у матеріалі NV:
Одразу на початку нашої розмови хотів би заявити такий момент: те, що я говорю, це є моя особиста позиція. Це не є офіційною позицією Збройних Сил. Не є офіційною позицією того підрозділу, де я проходжу службу. Тобто це базується лише на моєму особистому досвіді надання допомоги пораненим.
Мене звати Дмитро Андрощук, я військовий лікар, судинний хірург. Працюю зараз як офіцер в Збройних Силах України, надаю допомогу пораненим під час власне бойових дій. Цивільним, військовим. Мені 32 роки.
Для мене війна почалася ще з 2014-го року. Займався наданням допомоги пораненим. Почалося це ще в свій час на Майдані. І починав їздити з 2015 року на Схід власне як уже волонтер-медик. Уже коли прийшла повномасштабна війна, на той момент ми дуже активно співпрацювали з Госпітальєрами.
Моя перша ротація на Схід у 2022 році — це був Вугледар. Це була єгерська бригада, з якою ми тоді заїхали. По факту ми їм з нуля допомагали створювати службу невідкладної допомоги важким пораненим. Тобто створювати ці етапи стабпунктів, роботи евакуаційних команд. Потім вже була в мене ще одна ротація, коли було гарячіше, на Бахмут. З серпня-вересня 2022 року я вирішив, що я мобілізуюся. І я вирішив, що потрібно вже далі продовжувати в професійному полі свою роботу, власне у військовому шпиталі.
Як у судинного хірурга ще до фронту, в мене були більше операції, які стосувалися естетики, флебології. Тобто це здоров’я вен нижніх кінцівок — та сфера, в якій в принципі можна себе гарно реалізувати і професійно працювати саме в одному напрямку. Якщо ми говоримо про характер поранень — зазвичай, це коли ти заходиш в планову хірургію, то наче відкриваєш атлас Неттера. Дивишся всі красиві судинки, все так красиво. Коли це військова хірургія — це місиво. Тобто перші кілька хвилин ти намагаєшся зрозуміти, чи це взагалі артерія, чи вена, чи це нерв, умовно кажучи. Тому що все каша.
(…)
Чи тряслися в мене руки на передовій? Страх — це дуже специфічна річ. Я зразу даю дисклеймер: немає тих, хто не боїться. Зазвичай вони лікуються в спеціальних закладах або дуже швидко гинуть. Страх — це той елемент, який дає людині можливість виживати і реагувати на всі стреси, які знаходяться довкола.
Стосовно мене, в мене реакція на страх — це максимальна мобілізація свого ресурсу. Коли у мене є стресова ситуація або критична важка ситуація, я максимально гостро адекватно реагую на всі виклики. Я максимально швидко роблю все те, що я маю робити на автоматі. А через деякий час у мене приходить «відходняк» — аж до того, що я можу просто заснути.
Були ситуації, коли руки трусилися, але це скоріше реакція якоїсь такої нервозності й озлобленості на якісь певні моменти. Тобто ти розумієш інколи, що не все залежить від тебе. І це скоріше не страх, а от саме таке відчуття того, що ти бачиш якусь емоційну несправедливість, якісь моральні моменти. Ти бачиш наприклад, що тобі привезли бійця, молодого хлопця, якого не врятували, тому що не вміли. А насправді там елементарні якісь дії треба було зробити.
(…)
Варто розуміти, що смерть на полі бою від кровотеч дійсно складає левову частку всіх превентабельних смертей. Тобто смертей, яким можна було б запобігти. Тут варто розуміти, що це не загальна статистика смертей. Тому що з тих, хто в нас загинув на полі бою, із них половину ми би не могли врятувати, як би не хотіли. Тому що якщо прилітає куля і розносить, вибачте мені, людині голову або людину напополам — то зрозуміло, який би там кардіохірург, хто б там не був біля нього, він його не врятує. Якщо ми говоримо про смерті, яким можна було б запобігти, то так, з них умовно 70% — це ті, які припадають на кровотечу.
Відсоток тих смертей, які в нас відбуваються зараз саме від критичних кровотеч, суттєво зменшився за останні кілька років. Я не буду казати тільки за два роки повномасштабки — я буду казати за останні кілька років. Тобто це процес, який не впирається у два роки. Це процес, який у нас, умовно кажучи, вже 10 років іде. Тобто зараз навіть занадто багато почали накладати турнікети пораненим — навіть там, де поранень немає. І на жаль, були випадки, що від цього військові втрачають кінцівки. Тому що накласти турнікет вони наклали, а що далі з ним робити — ми далі не прочитали інструкцію, умовно кажучи. Першу сторінку прочитали, а те, що на другій сторінці написано перевірити, чи цей турнікет взагалі потрібен в умовах укриття — вони [бойові медики] вже там не читають. Все, вони вже все зробили, турнікет наклали, більше їх нічого не хвилює.
Станом на березень 2023 року в Україні була колосальна цифра ампутацій, пов’язаних з накладеними турнікетами. І власне частина з цих потерпілих не потребували взагалі цього турнікета. Проблема була в підготовці і в розумінні бойовими медиками потреби в цьому турнікеті. Тому що не було розуміння основної концепції. От коли запитаєш людину, що робить турнікет, всі кажуть: зупиняє кровотечу. А люди не розуміють основного: турнікет не зупиняє кровотечу, турнікет зупиняє кровообіг кінцівки. Кровотечу зупиняє перев’язка. Кровотечу зупиняє прямий тиск. Кровотечу зупиняє пов’язка на рану. А турнікет — це ніби перекрити трубу взагалі від циркуляції рідини, умовно кажучи.
Що стосується підготовки військовослужбовців з тактичної медицини, потрібно розуміти три основні складові. Перша — мотивація і здібність курсанта. Друга — це інструкторський склад. Третє – це організаційно-методична робота. Щодо проведення цього всього — я не включаю умови, в яких вони проводяться, це все окремо. Це мінімум.
Якщо ми говоримо про мотивацію — мотивація у нас знизилася, тому що ті, хто хотів піти в армію, вони давно туди пішли. А якщо ми говоримо про інструкторів, їх просто не вистачає. Тому що інструктор повинен бути не просто людина, яка прочитала книжку. А по-хорошому вона знає, як ці навички працюють, вона їх застосовувала в реальному житті і може пояснити, чому саме отак і отак це працює.
(…)
Зараз намагаються це все робити на рівні Міністерства оборони, почали з’являтися позитивні зрушення в плані підготовки, в плані стандартів. Я не можу сказати, коли це вже все вийде на фінальні рейки. Але як мінімум почали з’являтися люди, які розуміють, що вони роблять і для чого вони роблять. Тобто компетентні люди на правильних місцях, скажімо так. І по деяких питаннях по підготовці ми співпрацюємо, і уже є свої перші позитивні ластівки того, що ми будемо в найближчий час мати адекватні протоколи як підготовки, так і надання допомоги пораненим в цілому.
З приводу медичного забезпечення: я маю дуже непопулярну думку. Я у свій час попрацював в командуванні Медичних сил. Я зсередини знаю конкретно, де є проблема. Де вона була перероздута і фабриковано створена там, де її не існувало.
Питання неякісних турнікетів підіймали у свій час ще з 2016−17 року, я брав участь у відкритих тестуваннях турнікетів. У той час ми намагалися видавити зі Збройних Сил турнікети виробництва АВ-Фарма, які рвалися тоді масово. Китайські, по факту, турнікети, які робилися під видом українських і масово постачалися в армію.
Що стосується турнікетів, які мали йти в нас в армії в цілому. Рік тому на початку осені ми організували рейди по бригадах разом з сержантами, відповідальними по тактичній медицині, — при чому це була ідея не брати якихось офіцерів, а взяти сержантів, тих, хто ще вчора був на бойових діях, розуміє проблематику. Ми виявили, що насправді багато якісних турнікетів в бригадах є. Але вони не видаються бійцям. Тому що начальникам було простіше, умовно кажучи, не списувати на той момент майно, а якщо хтось загине чи поранений — просто віддати аптечку, віддати новенький турнікет, сказати: «От, в нас нічого списувати не треба, от вам цілий, нічого не втрачено». І ці моменти тоді дуже жорстко каралися, розбиралися і виявлялися.
Тоді масово почали замінювати турнікети, тоді просто тисячами замінили турнікети, аптечки. Підійшли до питання постачання, спростили питання списання цього всього майна. І тому якщо ми говоримо, наприклад, зараз, то найбільша проблема щодо постачання в тому, що дуже часто волонтери — замість того, щоб звернути увагу бійців на те, що багато речей і ресурсів можна отримати офіційно — продовжують витрачати останні гроші на те, що на складах лежить тисячами.
Реально, зараз питання аптечок і турнікетів — ну це десяте питання в армії, якщо ми говоримо про питання постачання і забезпечення. І я насправді розумію, коли збирають на якісь круті девайси, підігрівачі інфузій наприклад, яких ще немає, збирають на якісь аортальні турнікети, ще щось. Тобто це вже ті девайси, які потрібні бойовим медикам, тобто наступному етапу. Але коли збирають на турнікети, на аптечки — я такий сиджу і думаю: «Ну камон, серйозно?» Тобто проблеми змінюються, війна змінюється, потреби змінюються.
Багато тих змін, які зараз створюються в світі, багато тих змін протоколів, які роблять у світі, — той же ТС3 [TCCC] — базуються на тому досвіді, яким ділиться Україна. Найсвіжіші моменти — це коли ми були з колегою в Штатах на конференції з тактичної медицини, і були присутні на зборах комітету TCCC NAEMT — тобто це, скажімо так законодавчий топорган у світі «моди» тактичної медицини. Ми ділилися саме досвідом питань евакуації і досвідом боротьби з турнікетним синдромом. Тобто проблема номер один, яка в нас була, ще рік тому стояла завжди. І власне багато тих речей, які були запропоновані Україною, вони імплементувалися, і вони в оновлених змінах протоколів вийшли як рекомендації — щодо тієї ж конверсії турнікету. Послаблення турнікету дозволили виконувати на більш нижчому рівні, ніж просто бойовий медик.
І це все є власне досвід України. Просто проблема в тому, що Україна насправді довгий час була під таким совковим гнітом, назвемо це так. Медична галузь Україна була довгий час під таким ковпаком совкової медицини, коли медицина була авторитарного типу.
(…)
Стосовно здоров’я військовослужбовців. Колись у 2014 році мені один із американських інструкторів, коли ми вчили протоколи, казав: «Dima, it’s not a ‘babushkin’ medicine». Так от, зараз це, на жаль, трошечки стає babushkin and dedushkin medicine. Тому що велика кількість старших людей в армії, в яких з’являються свої захворювання. Що наприклад добре — це те, що зараз багатьох людей з якимись певними обмеженими моментами по службі намагаються переводити в тилові підрозділи, в підрозділи забезпечення. Тобто там, де вони вже зможуть виконувати свою функцію з урахуванням своїх нюансів. Наприклад, в когось якась там травма ноги, він не може бігати. Але це людина, яка має вищу юридичну або фінансову освіту і може сидіти займатися паперовою роботою, наприклад, в підрозділі. Тому що це теж треба робити.
Тому зараз ВЛК починають працювати в такому форматі відбору, назвемо це так: люди для основної служби і люди, які можуть працювати на тилову службу. Складно говорити про об’єктивність роботи системи, враховуючи те, що це все-таки людинозалежна система. І коли я навіть був в ВЛК на засіданнях, в мене були конфлікти, коли мені реально вже хотіли пробивати колеса машини потім після цього всього військові. Тому що я йому поставив не таку буквочку чи не такий висновок, як він хотів. От він хотів списатися [з армії], тому що він там уже за два роки навоювався. А я просто переписую його діагноз і виставляю по шкалі, дивлюсь, якій циферці це відповідає. Просто підсумовую всі ті діагнози в якусь конкретну цифру. І він прямо на мене з наїздами, з тим ножем кидався. Я йому кажу, окей, ідемо з тобою зараз розбираємося. Ми сідаємо з ним перед ноутбуком, я йому показую, зачитую: такі травми з такими-то наслідками. Він: так, це якраз мій випадок! Я йому показую: літера «Г». Тобто це є придатний до військової служби. Він такий: «А чого мені до цього ставили обмежено придатний?» Я кажу: «Друже, я не знаю». Кажу, от ми з тобою сіли, розібралися, я не вигадую нічого свого. Якщо я тобі зараз придумаю іншу буквочку, потім прийдуть люди, мені ручки в наручнички і скажуть, що я від тебе взяв якусь взятку, що ти захотів іншу циферку.
Тут велика проблема в тому, що люди інколи приходять на ВЛК насправді ті, яким потрібно лікування. Їх просто відправляють на ВЛК. А ті, кому потрібна, наприклад ВЛК, їх замість того, щоб відправити на ВЛК, відправляють пролікуватися. Хоча там уже завершений клінічний випадок, просто треба визначити обмеження придатності, функцію і т.д. Тобто часто нерозуміння функції ВЛК в цілому, починаючи від рівня медрот в підрозділі. І коли до мене приходять військові…
(…)
До речі, є от багато запитань з приводу роботи ТЦК та роботи їхніх медичних комісій. Тому що часто ми бачимо тих людей, яких нам відправляє ТЦК, і ми дивуємося, чому зробили так. Чому в людини, в якої обмеження по зору і вона нічого не бачить, їй кажуть: «Нічого, ти ж не снайпери ідеш, будеш служити». І їй навіть не прописують в її медогляд те, що в неї є проблеми з зором. І потім починається. Людина починає муштрувати свого начальника, медиків, що мені треба обстежитися, в мене проблема з зором. Так ти ж тільки прийшов! Тому насправді це є велика проблема.
Плюс є велика проблема по огляду людей з точки зору великої кількості, як ми їх називаємо, «отказників». Людей, які симулюють якісь симптоми для того, щоб списатися з армії або уникнути перебування в зоні бойових дій. Велика кількість людей зменшує об’єктивність огляду всім іншим лікарям. Тобто є лікар-невролог, наприклад. До нього приходить людина, каже: в мене болить голова, я спати не можу і так далі. І коли до нього приходить 30 людей за день, половина з яких починає розказувати якісь басні, 31-й коли прийде [з реальною проблемою] — з великим шансом він теж сприйметься не так, як повинен був би сприйнятися, а типу: «Таблетку прийми, тобі поможе». І в цьому велика насправді проблема.
Питання про тил і про цивільних в системі сучасної війни — воно дуже болюче в наш час. І чим більш глибоко сюди дивитися, тим страшніше стає. Коли хлопці в 2014-му році пішли в армію, ми були в них надійним тилом. Забезпечували і волонтерською підтримкою, і спорядженням, і навчаннями тощо. Коли ми пішли на службу, у нас є надійні хороші люди, які продовжують нас підтримувати і це все досить активно відбувається. Коли їх мобілізують, я не впевнений, що в них будуть волонтери, які будуть їх забезпечувати.
Тому що суспільство давно розділилося на два табори. Це ті, для кого не те що немає війни — ті, хто не хочуть взагалі сприймати її існування. І ті, хто давно вже в стані такої перманентної війни. Я розумію, що частково це наша проблема, тому що ми пішли туди, щоб вони не бачили цього всього. Наші рідні, близькі не бачили цієї війни, а тепер, як казали мої колеги на одному з інтерв’ю, ми тепер на них обурюємося, що вони не бачать цієї війни і не хочуть. Я от пішов нещодавно на одну із вистав в Києві — це мене особисто дуже зачепило, — хороша вистава, така більше в мотивах Ремарка, називається «Вітер шумить над тополями». Про трьох друзів, які після Першої світової війни потрапили в пансіонат. Це подавалося як сатирична комедія. Там були моменти, як в чоловіка, в якого осколок в голові, в якийсь незручний момент міг зловити судомний приступ, [він міг] впасти. І це в очах тих людей, які прийшли на виставу, було дуже кумедно. Вони дуже сміялися, вони дуже реготали. Або момент, коли військовий, у якого весь підрозділ загинув, він один вижив серед цих кусків м’яса і повернувся в тил, боїться вийти зі своєї кімнати, тому що йому всюди в соціумі ввижаються обличчя його загиблих людей. І людям це смішно. Їм зайшла комедія, вони реготали весь цей вечір. Для мене це був сюр. Я всю цю «комедію» сидів просто в напруженні і переживав, можливо, якусь таку свою особисту драму, тому що я флешбеками ловив у цих акторах якихось людей, яких я знаю. Я розумів, що частина з нас такими повернеться. Але суспільство це сприймає як жарт. Суспільство це сприймає як фан. Воно не розуміє, з ким їм прийдеться спілкуватися уже наступного дня після перемоги, — якщо вона буде, з таким їхнім відношенням.
І в цьому насправді найглибша проблема — розуміння суспільства, яке залишилося, і того, яке хоче мобілізуватися. І тому для мене дуже болюче стоїть питання, і, можливо, я дуже агресивно реагую на питання, коли мені говорять: «А як нам треба підготуватися до того, що буде, до мобілізації?» Я особисто знаю, що ті хто хотіли, вони вже підготувалися. І насправді я бачив багато випадків, коли суспільство кричало, волонтери кричали людям: готуйтеся! З початку повномасштабки. Ми пішли, а ви готуйтеся. Тому що нас прийдеться міняти. І зараз, коли суспільство починає говорити про демобілізацію, про заміну, вони такі: «Як це мобілізація? Як — їх міняти? Ми ж не підготовлені! Ми ж нічого не вміємо». А чому вони не готувалися весь цей час? У мене один мій знайомий сказав: в Україні дуже недоступні медичні курси. Але реально, насправді немає такої країни в Європі, а можливо, й у світі, де настільки доступні безкоштовні курси з тактичної медицини, військової хірургії, анестезіології тощо. І те саме стосується тактичних курсів по підготовці, по володінню зброєю тощо. І тому для мене насправді люди, які запитують: а як готуватися, де готуватися, ми нічого не знаємо, — я не знаю, що їм відповісти.
(…)
Проблема в тому, що в нас уже на даний момент в медичній галузі є дуже великий дефіцит лікарів, які пішли на службу і які дуже часто виконують не медичні функції й не лікарські. По кучі підрозділів лікарі з вищою освітою, хірурги вищих категорій просто евакуюють з передової поранених. Як бойові медики. Чи доцільне це використання їхнього ресурсу? Спірно. Але потім поранений по етапу евакуації потрапляє в цивільну лікарню доліковуватися, у якій би мав би бути цей військовий — ну, нинішній на посаді, — а там один хірург на три ставки. Що ми маємо? Ми маємо недоглянуті рани. Ми маємо підвищення інвалідизації в поранених. Ми маємо відсутність адекватної перев’язки. Підвищення навантаження. Й агресію у медичного персоналу до військових, які туди поступають. Тому що, давайте дивитися правді в очі, лікар заробляє в наш час не з військових. А з тих, хто звертається до нього за допомогою і т.д. і т.п. Зазвичай в загальному є певні винятки. У більшості – вони заробляють з цивільних, які звертаються за допомогою. І коли він цілий день оперує тільки військових — отримує в результаті своїх 20 тисяч зарплати, в нього діти, сім’я і так далі.
Я думаю, що десь уже через 1,5 року війни він уже не буде мати бажання надавати допомогу військовим, які б вони не були. Тобто я зараз, можливо, розглядаю такі гострі, болючі й непопулярні питання, але це ті питання, які насправді бачу, що відбувається в суспільстві. І це не пов’язано з армією в цілому. Це не пов’язано з військовою службою. Це пов’язано взагалі з дефіцитом медичних кадрів в цілому в нашій країні. Тому що, як би там не було, більшість лікарів у нас — жінки. І це було завжди. Якщо хлопці пішли на фронт, і в нас уже почалися проблеми, умовно кажучи, з кадрами по лікарнях, тому що частина виїхала за кордон, теж колосальна кількість лікарів-жінок зараз за кордоном працюють. То якщо ми поставимо примусову мобілізацію ще й жінок — я не знаю, що буде з нашою системою евакуації, системою медичної допомоги в цілому. Хто хоче — сам мобілізується. Хто хоче — сам знайде свій шлях в цьому.
Війна у нас в країні закінчиться тоді, коли вона для всіх тут [у тилу] почнеться. Коли наше суспільство перестане бути розділеним на «сонечок, які не народжені для війни», і на тих, хто зі шкіри пнеться і віддає останнє. Не лише за свою країну. За свої сім’ї, за майбутнє, за те, щоб була можливість комусь іще написати цю історію в подальшому. І от коли в нас буде якесь розуміння єдності, коли ця війна прийде, як би це жахливо не звучало, до кожного додому, — от тоді в нас буде шанс завершити цю війну перемогою.
До тих пір все, що ми робимо, — ми можемо сподіватися [лише] на продовження нашого життя, відтягнення того етапу, коли ми будемо знищені, стерті і т.д. Ми просто виграємо час. Частина людей, яка воює на даний момент, вони просто виграють час. Час для чогось. Час, щоб нам дали Джавеліни. Час, щоб нам дали F-16. І ми робили якісь такі тактичні стрибки в тактичній перевазі. Але це не вирішить всю проблему. Це виграє час, щоб та частина суспільства, яка повністю відділилася від питання війни, зрозуміла, що вона [війна] — там. Уже за вікном. Просто вона її ще не бачить поки що, через тих от замурзаних мальчиків, яких вони не пускають в ресторанчик. Які лякають їм дітей, як колись було.
Найбільше я мрію зустрічатися зі своїми кращими друзями не на похоронах. А зустрічатися в позитивній приємній ситуації. Мрію подорожувати світом, як тільки ця війна завершиться. Побачити світ максимально, наскільки ще не побачив. Мрію поїхати, поплисти на яхтах уздовж узбережжя Норвегії — так, як ми планували з моїм покійним товаришем. Мрію поїхати в поїздку в Європу — так, як планували з іншим загиблим товаришем. І я дуже мрію про те, що ми переможемо, і я зможу максимально допомогти в цьому процесі. Тому що, як би там не було, ми завжди говоримо про те, що військові медики — вони не приносять перемогу. Вони допомагають тим, хто приносить перемогу. Тому що як казав один із величних воїнів і полководців: «Війна виграється досвідченими пораненими, які повернулися в стрій».
