-
Галина з Приазов'я полюбила Буковинські Карпати. Там чекає на свого чоловіка з полону
Вже четвертий рік пані Галина живе у Вижницькій громаді, яка їй так нагадує рідне селище Мангуш у Приазов’ї. Ще більше вона чекає свого чоловіка-прикордонника, якого останній раз бачила 20 лютого 2022 року. Чи не з першого дня свого перебування на Буковині жінка займається волонтерством, бо її девіз під час війни: або у війську, або для війська.
Жили своє щасливе життя
В родині Галини майже всі службовці. Вона сама — податківець, чоловік Олексій — прикордонник, його рідна сестра Валентина служила в полку “Азов”, її чоловік теж прикордонник. На жаль, всі військовослужбовці пройшли полон. На щастя, двоє вже повернулися, і тепер всі чекають на Олексія.
На питання, як вони з чоловіком знайшли один одного, Галина відповіла, стримано посміхнувшись: “Я працювала в податковій Мангуша (райцентр неподалік Маріуполя), а Олексій туди влаштувався охоронцем. Так познайомилися, одружилися і жили своє щасливе життя. У нас двоє діток — син та донька, ми так любили разом цікаво проводити час! Усі вихідні – в Маріуполі: ходили в театр, кіно, боулінг, Екстрім-парк. Ми були такі тусовщики! А в Маріуполі завжди було де розважитись, останні роки до вторгнення це було таке сучасне місто!”
Буквально за декілька днів до повномасштабного вторгнення в місцевому драматичному театрі київські актори на чолі з народним артистом України Володимиром Горянським показували виставу “Чоловік моєї дружини”. Потрапити на неї було стільки бажаючих, що в один день влаштували два покази, на одному з них були і Галина з Олексієм.
Маріуполь до війни. Фото Укрінформ
Чи треба казати, що це був їх останній похід у “свій театр”, а для театру — чи не остання вистава?
У можливість нападу Росії тоді майже ніхто не вірив, ні військові, ні цивільні. Олексій служив в Донецькому прикордонному загоні, який базувався в Маріуполі і наглядав в тому числі й за великою ділянкою узбережжя Азовського моря. За деякий час до вторгнення Олексій казав дружині, що треба зібрати наплічник з документами. Галина не сперечалась, а про себе подумала: “Ну що ото він видумав!”.
Через навчальну тривогу в свій вихідний, 20 лютого, Олексій був вимушений поїхати на роботу, потім відчергувати три доби і 24 лютого мав повернутися до родини. Але трапилося інакше: о шостій ранку він зателефонував дружині: “Почалася війна! Бігом збирайтеся, йдіть до сестри”, бо вважав, що в сестриному приватному будинку родині буде безпечніше, ніж у п’ятиповерхівці.
“Русскій мір” прийшов у Маріуполь
“Я своє вже відвоював”
Галина відправила дітей до будинку, а сама пішла на службу в податкову. Правда, за годину там всіх відпустили. Зі сторони Маріуполя чулися вибухи, а в селищному магазині люди розмітали продукти. Ажіотаж Галину здивував, але вона залишалася спокійною, тож купила тільки шоколадку, банани та хліб. Правда, вже за декілька тижнів пожалкувала про свою стриманість.
В той же день усіх прикордонників направили в Маріуполь. Вони базувалися на двох металургійних комбінатах, брали активну участь в обороні на різних локаціях міста, майже всюди йшли запеклі бої. Олексій доки була можливість, старався підтримувати контакт з родиною. Але вже на початку березня зв’язок у місті зник, тож чоловік писав Галині короткі СМС-повідомлення “Я живий”, “Зі мною все нормально” в надії на те, що вони врешті-решт дістануться адресата. 16 березня надійшло тільки декілька слів: “Я своє вже відвоював”. Дружина припускала, що він потрапив в полон. Але насправді це сталося наступного дня.
Галина почала думати, що робити. Мангуш, в якому вона залишалася зі свекрухою та дітьми — двома своїми та племінницею, ще 2 березня був окупований військовими так званої ДНР. Окупаційна поліція ходила по дворах, вже маючи списки неблагонадійних та родин українських військових. Якось прийшли вони і до подвір’я, де перебувала Галина з рідними. Коли ще були за воротами, свекруха запитала: “Які у вас підстави?”, ті показали на автомат: “Ось наші підстави! Відкривайте!”, зайшли у двір і пішли наводити шурхіт у будинку, літній кухні та підвалі, щось шукали, вивертали шафи. Десь знайшли камуфляж, у Галининому телефоні виявили купу цікавих для них номерів (платники податків у неї були по всій Україні) і забрали жінку в райвідділ, ніби для того, щоб запропонувати роботу за фахом.
Не мовчіть!
“Я напередодні почистила телефон. – Каже Галина. – І не знала, що це злочин мати Телеграм-канал з українським прапором. Навіть канал Білецького собі залишила. Я ж вільна людина, маю право! Тож, мене потім ідентифікували, як пов’язану з “Азовом”, а я просто цікавилася новинами”.
Після бесіди зі слідчим її посадили в камеру, яка до вечора вщент була заповнена людьми, що везли з блок-постів, переважно за наявність татуювання чи відсутність документів. Коли люди показували документи в “Дії”, поліцейські взагалі не розуміли, що це таке, бо резервація ДНР на роки випала з цивілізації.
Привезли п’ятьох дівчат-азовок, які працювали у полку кухарками, доставили останнього в Маріуполі рятувальника МНС. На всіх тисли психологічно і обіцяли розстріляти. А потім вивезли всіх у Докучаєвськ, де тримали дві доби. Потім військових, в тому числі азовок — мішки на голову і в підвал, а цивільних, в групу яких пощастило потрапити Галина, відпустили. 100 кілометрів додому вона подолала (де пішки, де підвезли) до вечора наступного дня. Цивільних машин зустрічалося не багато, тільки російські військові вантажівки, установки “Град” та танки.
Поїхала до чоловіка… в Оленівку
Ці декілька жахливих днів перебування “в гостях” у поліції ДНР дуже швидко відійшли для Галини на другий план, бо треба було вирішувати, що робити далі. Чоловікова сестра, що перебувала в Азовсталі, вимагала, щоб Галина вивезла її маму та всіх дітей на підконтрольну Україні територію. Свекруха активно цьому опиралася, а обидві молодші жінки вже втратили ілюзію, що військові з їх родини зможуть вийти з Маріуполя, дістатися Мангушу, щоб усі разом вирішити, що робити далі.
Галина ніби чула, що з Оленівської виправної колонії, куди везли багато людей, полонених через місяць відпускають додому, тож вирішила чекати чоловіка. Але прийшло 17 квітня, а від Олексія ані вісточки. В крамниці жінка почула, як якийсь хлопець розповідав, що його відпустили з Оленівки, і показала йому фото чоловіка. Той сказав, що мабуть бачив це обличчя в бараку, де утримували близько сто осіб. Тож, жінка зібрала теплі речі, їжу, ліки та поїхала до вовка в пащу — в сумнозвісну Оленівську колонію, де стільки страждань зазнали українські полонені! Галина думала не про небезпеку, а про інше: якщо її передачу приймуть, значить Олексій живий і в цій колонії.
Внизу на афіші – фото Галини з плакатом: “ти вільний, а вони – ні!! Кричи, борись”
Передачу прийняли і на тому все. Чоловік не повернувся ні через день, ні через тиждень. Подружжя з Азовсталі — теж. Тож, замість того, щоб ганятися за журавликами надії, потрібно було рятувати дітей. Галина знайшла перевізника, який вже багато людей вивіз до Запоріжжя, бо знав дорогу полями, лісами, яка постійно змінювалася через бойові дії та настрої окупантів на блокпостах.
“Ми поїхали через Нікольський ліс, щоб оминути якісь блокпости. Водій знав, які з них страшні, які не дуже. Ми заплатили йому шалені гроші, але я про це не жалкую. Він свою справу знав, вправно об’їжджав усі небезпечні ділянки, в тому числі міни, які всюди лежали на узбіччі. Тож, у другій половині того ж дня, 27 квітня, ми були в Запоріжжі”.
Галинин брат-киянин в той час перебував з сім’єю у Вижниці і покликав приазовських родичів до Буковини. Волонтери, що безкоштовно везли біженців через всю Україну, доставили їх прямо до під’їзду будинку, в якому брат орендував житло. Так почалася нова сторінка життя Галини та її близьких.
“Я себе тут знайшла, почуваюся дуже потрібною”
Не встигла жінка приїхати до Вижниці і трохи прийти в себе, як зайнялася волонтерством, бо це чи не єдине, що її надихало та заспокоювало: “Я побачила оголошення, що плетуть маскувальні сітки і запрошують доєднатися. Треба приносити з собою тканини відповідних кольорів. Так з травня 2022 року і по теперішній час у Вижниці я займаюся плетінням сіток, які й досі дуже потрібні на фронті. Зараз я більше допомагаю в організаційних питаннях, в тому числі в закупівлі потрібного матеріалу. Якщо в перші місяці ми збирали для цього ганчір’я, то тепер використовуємо спанбонд. З грошима на нього нам трошки допомагає Вижницька міська рада, якісь гроші збираємо на волонтерську “банку”. Коли закупили спанбонд, веземо його до місцевої друкарні, де нам його ріжуть на стрічки”.
Як розповідає Галина, плетуть маскувальні сітки і місцеві жінки, і переселенці, майже у всіх них є свій особистий стимул та рахунок до окупантів, бо у когось рідна або знайома людина воює, у іншого — в полоні, а у декого й загинула. Люди-павучки роблять корисну справу для української армії і усвідомлення цього зігріває їм серця.
З 2022 року сітки то Галини рідна справа…
У Галини широкі функції, окрім вже названих вона робить звіти за використані бюджетні кошти та відправляє сітки по підрозділах Новою поштою. “Пам’ятаєте як у Харкові ракета поцілила у відділення Нової пошти? – Запитує жінка. – Наша сітка теж там була, хлопці не встигли її забрати, тож ми потім зробили для них нову. А бувало таке, що забрали, навіть зробили з нею фото й відправили нам, і тут ворог розбиває позицію і усе згоріло. Тож, ми знову плетемо.
Найстрашніше, коли люди замовляють сітку, а потім зникають — загинули чи потрапили в полон. Сітки постійно дуже потрібні. До мене звертаються за ними, а я відповідаю: у нас черга в 2-4 тижні. Військові знаходять нас через інших, кому ми вже допомагали. Справа, яку ми робимо, буде потрібна стільки, скільки буде тривати війна.
Квітень 2024 році. Галина з юними павучками у Вижницькому ліцеї
Але не сітками єдиними. Щотижня Галина бере участь в акціях “Не мовчи! Полон вбиває”. Щонеділі вона приїздить на Центральну площу Чернівців, де збираються родичі полонених і зниклих захисників, а також небайдужі громадяни.
Напис на плакатах, які вона тримає в своїх руках, не потребують коментарів: “Ти вільний, а вони — ні! Кричи! Борись!”. Два рази на місяць учасники акції організують автопробіг, щоб привернути увагу до долі військовополонених та зниклих безвісті. Тоді Галина кріпить до свого автомобіля синє-жовтий прапор, а якщо вдається — ще й відповідний плакат, та їде в колоні однодумців по вулицях Чернівців.
Автопробіг Чернівцями
Якось сидячі на місці штурмана, я своїми очима бачила, як її до сліз розчулює увага і підтримка людей, що трапилися на шляху колони. Зі сльозами на очах вона дарує їм серця, які примудряється робити з пальців вільної від керма руки.
Батьківські гени
Галининому синові вже двадцять років, донці — п’ятнадцять. Донечка зараз навчається в Івано-Франківському ліцеї безпекового спрямування та національно-патріотичного виховання МВС імені Андрія Приймаченка. Син закінчив у Вижниці гімназію, здав ЗНО, але документи в навчальний заклад так і не подав, бо у нього були інші плани — захищати Україну. Мати про це здогадувалася, бо ще до повномасштабної війни її хлопчик разом з батьком розмовляли про те, що після навчання він буде служити у силових структурах. А ще й мама така — замість того, щоб працювати в податкових органах займається волонтерством, бо вважає, що під час війни треба бути або у війську, або для війська. Тож які можуть бути діти у таких патріотичних батьків?
“Багато його однокласників поїхали за кордон. Я йому кажу: тобі ж 18 років, ну якщо хочеш йти по військовій лінії, подавай документи у відповідну академію. А він каже: “Вчитись не на часі, зараз я маю бути там, на фронті”. Що тут скажеш? Наші з батьком гени”.
І ось вже два роки син зі зброєю в руках захищає країну, причому майже на своїй малій батьківщині, на Донеччині, а Галина й для його підрозділу плела маскування. На питання, як її чоловік, коли дізнається, поставиться до того, що юний син пішов на фронт, Галина трошечки замислилась і відповіла з посмішкою: “Думаю, він буде ним пишатися. Бо й сам точно такий. Боюсь, що коли повернеться з полону, то знов піде воювати”.
Дуже скучила за морем…
Повернення Олексія з полону — це найперша мрія кожного в родині. Після 16 березня 2022 року від нього не було жодної звістки. Якось Галині та мамі чоловіка зателефонували з офісу омбудсмена і запропонували написати Олексію листа. А ось відповіді на цей лист вони так в не отримали. Правда, напередодні 2025 року, у новорічну ніч до Галини зателефонував прикордонник, який перебував з її чоловіком у полоні і тільки що повернувся в Україну.
“Він потрапив у полон в Маріуполі разом з моїм чоловіком. Саме від нього я в перший раз почула, коли, де і як це сталося. 31 грудня його обміняли і він зразу ж знайшов мій номер, зателефонував й каже: “З Новим роком!” А я ж з лютого 2022 року взагалі нічого не святкую. З цим хлопцем ми спілкувалася в новорічну ніч. Відчуття було таке, ніби зі своїм чоловіком поговорила. Бо Олексій стільки йому розказував про дітей, про мене, що цей хлопець каже: “Я всю вашу сім’ю знаю!”.
Інший військовий, якого звільнили в червні 2025 року, розповів Галині, що Олексій був неймовірно радий отримати від неї листа, але відповідь до неї поки так і не дійшла.
Знов, коли будемо разом
Галина вже стільки раз уявляла як зустрінеться з чоловіком, коли він нарешті повернеться з полону. Мріє, що як тільки отримає добру новину, зразу поїде до Києва. Вона знає шпиталь, куди зазвичай привозять звільнених прикордонників, бо родини хлопців об’єднані в спільноту, в яку входить і вона.
Жінки завжди приїздять провідати тих, хто нарешті вже дома. Одного разу, коли Галина сюди прямувала, їй повідомили, що в цей день обміняли її зятя, тож вона побачила його в шпиталі вперше після початку повномасштабного вторгнення.
Будиночок на Вижниччині, у якому мріє зустріти свого чоловіка Галина
“Мій чоловік теж має повернутися, щоб жити своє щасливе життя. – Задумливо каже Галина. – Про що я мрію? Щоб зустрітися з Олексієм і більше його не відпускати. Щоб набутися разом якомога більше. Поїхати, куди він захоче. На початку лютого 2022 року ми з ним нарешті отримали закордонні паспорти, планували щороку їздити в якусь нову країну, збиралися почати з Грузії. Але поки було не до мандрівок”.
Галина зізнається, що коли шукала для оренди житло, завжди думала про те, щоб, перше за все, було добре її Олексію. Два роки жінка жила в містечку Вижниця, яке їй дуже подобається, бо так нагадує рідний Мангуш!
Потім переїхала до мальовничого села Виженка, від якого в захваті: “Це просто щось неймовірне! Орендували з донькою чудовий будинок прямо в лісі поруч з річкою. Правда, взимку там дуже важко було жити без газу, з пічним опаленням. Тож, зараз, перед новим сезоном холодів, ми знов переїздимо до Вижниці. Щодо будиночка у селі, я його знімала з думкою, що ось, чоловік повернеться, йому буде потрібна реабілітація, а тут природа, тиша, краса. Тож, сподіваюся, той будиночок дочекається, коли ми з Олексієм знову будемо разом”.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО, Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото люб’язно надані нашій кореспондентці героїнею матеріалу
