-
Олена Карлова на вершині Макалу. Фото з архіву альпіністки
Нещодавно чернівецька альпіністка, професорка Олена Карлова здійснила неймовірне й справді історичне сходження на Макалу – п’яту за висотою вершину світу (8485 метрів над рівнем моря). Макалу є одним із найскладніших та найнебезпечніших восьмитисячників планети і відповідно неабияким випробуванням для альпіністів. В інфтерв’ю для БукІнфо Олена Карлова розповіла про те, як наважилася на складне сходження, як вдалося знайти фінансування, поєднувати роботу з інтенсивними тренуваннями та як перемогти свої страхи.
Мистецтво маленьких кроків
– Підготовка до сходження вимагає фізичної, психологічної та фінансової готовності. Як вам вдалося поєднати ці аспекти, враховуючи, що їх було набагато більше?
Ця поїздка була рівнянням з багатьма невідомими. Ключовими, звичайно, були фізична підготовка, необхідне спорядження та фінансування. Також важливими є логістика та купівля квитків. Найскладніше було поєднати все у фінансовому плані. Мені запропонували цю поїздку на початку жовтня і на той час у мене не було майже ніяких збережень, які покривали хоча б 10% цієї поїздки. Проте, я розрахувала, що зможу позичити необхідну суму у друзів. Значну частину коштів я позичила, якусь частину мені люди задонатили, бо я відкрила банку.
Дуже всім вдячна за це, це були як знайомі, так і зовсім незнайомі мені люди. Різні були донати, зовсім великих не було, але я вдячна за будь-яку суму, оскільки люди в мене повірили. На жаль, мені не вдалося знайти фінансування серед бізнес-структур, але це зрозуміло, враховуючи нинішні пріоритети фінансування. Щодо фізичної підготовки, то її було складно поєднувати з роботою. Я працюю на двох роботах, а в січні-березні працювала навіть на трьох одночасно. Тож коли людина говорить, що не може знайти час на важливі для себе речі, це лише відмовки. Завжди можна виділити годину-півтори для фізичної підготовки, якщо людина цього хоче.
– Минулого року перед запливом через Босфор ви травмували руку. Розкажіть чи вплинула травма на підготовку до сходження і скільки взагалі часу вкладали у фізичну підготовку?
Відразу хочу сказати, що на восьмитисячник не можна зійти з мінімальною фізичною підготовкою. Наприклад, ти сьогодні вирішив здійснити сходження, до цього часу не займався спортом, і думаєш підготуватися за пів року. За цей час добре підготуватися нереально. Мені дуже пощастило, що я отримала пропозицію сходження на Макалу тоді, коли вже мала досить хорошу фізичну підготовку. Травма руки під час запливу мені не сильно заважала.
Тоді мені встановили металоконструкцію, яка є в руці й досі. Гіпс зняла вже наступного дня, потроху почала розробляти лікоть, вже через тиждень я почала бігати, а через місяць відновила тренування з плавання. І так, потрошки-потрошки рука розробилася, хоча дискомфорт відчуваю й досі. Тепер, на початку трекінгу в Гімалаях, невдало послизнулася на камінні й пошкодила руку в іншому місці. Коли повернулася в Україну виявилося, що в мене був подвійний перелом. Тоді я відчувала, що щось не так, але зробила пов’язку еластичним бинтом і особливо не зважала. Думаю, якщо до трамв відноситися по-філософські, то вони не заважають тобі жити.
Щодо психологічної підготовки, то вона йде нарівні з фізичною підготовкою. Вона полягає в тому, що, по-перше, треба повірити, що нема нічого неможливого. По-друге, треба пам’ятати про цінність маленьких кроків, які наближають вас до мети. Головне – рухатися вперед, а не стояти на місці чи йти в протилежному напрямку.
І третє, треба перемогти свої страхи, свої хвилювання. Кожна нормальна людина чогось боїться. Наприклад, я б боялася, що не зможу зійти на вершину, що кошти, які мені задонатили фактично пропадуть, що буде погана кліматизація, що я не пристосуюся до висоти тощо. Але це все треба в собі побороти. Я добре акліматизувалася, в мене не було ніяких технічних труднощів, але я до цього готувалася. Зокрема ходила на курси з технічного альпінізму, якого мені бракувало. Також вивчила чимало літератури, відео, передивилася всіх, хто туди підіймався.
“Я володар своїх страхів”
– Такі сильні вольові якості – вони завжди були притаманні вашому характеру?
Ні, не завжди. В мене був такий період в житті, коли я протягом трьох років страждала від панічних атак. Це було приблизно від 27 до 30 років. Це мені заважало жити, заважало просто нормально існувати. Тоді один раз я звернулася до психолога, вона мені виписала якісь заспокійливі, але вони мені не допомагали.
Я перечитала чимало форумів, де люди ділилися подібним досвідом і зрозуміла, що окрім мене, мені ніхто не допоможе. Просто ніхто. Або я сама з цим впораюся, або так і буду продовжувати від цього страждати. Багато в чому мені допомагають книги, біографії інших людей, які теж щось подібне переживали.
Майже на вершині. Олена Карлова
Я знала, як панічні атаки зненацька починаються, просто на тебе нападає паніка, підвищується тиск, ти обливаєшся холодним потом. Я почала заспокоювати себе, працювала над собою, відволікалася на читання книжки, чи телефонну розмову з другом. Чітко сказала собі, що не буде більше панічних атак. Так вони ставили все рідшими й рідшими. Далі я просто відчувала, що вони взагалі скоро пропадуть, що в мене помінявся мій внутрішній психічний стан. Так власне й сталося ще задовго до сходжень. Зрозуміла, що я насправді, володар своїх страхів.
– Розкажіть, як прийняли рішення йти саме на Макалу? Хто запропонував вам цю поїздку?
Мої цьогорічні плани не включали сходження на восьмитисячник. Я мала намір зійти на майже семитисячник – надзвичайно красиву гору в Гімалаях Ама-Даблам (6812 м). Вона така знакова, як Матерхорн в Альпах. Я хотіла поїхати туди. Спершу поцікавилася думкою свого польського колеги Кароля Адамського – гіда, з яким ми ходили на Аконкагуа і двічі на Монблан. Він знав мою історію з рукою. Я спитала його думку, чи можливо за пів року підготуватися, якось розробити руку, щоби поїхати на Ама-Даблам.
Він відповів, підготуватися для мене не буде проблемою, але він не радить їхати у квітні-травні, бо всі хороші шерпи в ці місяці їдуть у високі гори, на восьмитисячники. А на Ама-Даблам краще їхати тоді, коли всі хороші шерпи тут. Тобто це є другий сезон (жовтень-листопад), коли немає сезону дощів. Трохи пізніше я отримала від нього повідомлення: “А не хочеш поїхати з нами на Макалу?”.
Коли гірський гід запрошує тебе на сходження, це говорить про те, що він бачить в тобі потенціал. Хоча я не планувала сходження на восьмитисячник, ця ідея засіла в голові. Перше питання було про вартість. Виявилося, що лише непальській агенції потрібно оплатити 22 000 доларів, ще ж не мала сума потрібна на спорядження, логістику та інше. На той момент це здавалося не підйомною сумою. Проте, вже за день я почала прораховувати варіанти. Аванс становив 6000 доларів – цю суму я могла зібрати завдяки заощадженням та невеликим позикам.
Мій підхід до таких викликів дещо авантюрний: я не чекаю, поки зберу всю суму. Якщо бачу теоретичну можливість, роблю перший крок, навіть якщо це означає певний ризик. За кілька днів я погодилася. Розрахунки показали, що якщо жити лише на одну зарплату, яку я отримую в Чернівцях, а решту відкладати, то я зможу покрити певну частину витрат. Додавши до цього підтверджену готовність друзів позичити необхідні кошти, я зрозуміла, що за рік зможу зібрати потрібну суму та погасити всі борги.
– Скільки взагалі потрібно коштів, щоб здійснити сходження на Макалу? Який відсоток склали донати?
Вартість експедиції становить близько 30 тисяч доларів. Мені задонатили 4000 доларів в гривневому еквіваленті. Загалом це десь 14% від всієї суми.
– Яка у вас була команда?
Для сходження на вершину потрібно обов’язково співпрацювати з непальською агенцією. Ми обрали “Satori Adventures”, оскільки вже мали з ними позитивний досвід. Я напряму зв’язалася з їхнім менеджером. Агенція надає дозвіл на сходження (перміт), який може бути виданий кільком людям, що його придбали. Це не означає, що всі вони будуть підійматися разом із вами. Наприклад, у нашій групі за цим пермітом було 14 людей. Серед них 7 нас піднімалися разом. Отож наша команда: троє поляків, я, жінка зі Словаччини, один грузин і жінка зі Швейцарії. Я була знайома тільки із польським альпіністом, який і запропонував мені йти в цей похід. Він альпініст, спортсмен, гірський провідник, а минулого року був на Евересті. Він крутий.
Дружня команда
– Хто інші члени команди? Чим вони займаються у житті?
Моя багаторічна статистика каже, що найбільше серед усіх професій, у гори ходять лікарі. Серед наших семи членів команди було троє медиків. Лікар ортопед з Польщі, лікар з Грузії, лікарка швидкої допомоги зі Словаччини, яка також займається порятунком людей в горах. Також в складі команди була офіцерка поліції зі Швейцарії та двоє професійних альпіністів із Польщі.
– В одному з інтерв’ю ви говорили, що у вас є особиста теорія, чому лікарі найчастіше ходять у високі гори. Цікаво чому?
Все просто: лікарі в Європі добре заробляють. А йти у високі гори – це дуже дорого. Також є така статистика, що середня вікова категорія людей, які йдуть у високі гори це між 40 і 50. Тобто це той вік, коли люди переважно добре заробляють та мають можливість здійснювати сходження.
– Цікаво дізнатися більше про людей, які йшли з вами. Які вони, чим цікаві, чи були якісь між вами побутові непорозуміння?
У горах мені переважно щастить спілкуватися з позитивними оптимістами, цікавими, розумними та сміливими особистостями. Серед всіх, хто там був, я не мала ні з ким ніяких проблем. Загалом ми разом зустрічалися тільки в наметі-їдальні, але за бажання приходили туди й поза прийомами їжі, адже намет обігрівався і ми могли приємно спілкуватися. Навіть спільну музику вмикали по черзі.
До речі, якщо взяти великий металевий тазик або кастрюлю й поставити туди телефон, то виходить дуже класна акустика. Ми сиділи вечорами, слухали різну музику, просто розмовляли. Це був єдиний спільний простір, адже у кожного з нас був свій власний намет.
– Більшу частину спорядження ви купували, чи брали щось в оренду?
Хоча більшу частину спорядження я купувала поступово, мені бракувало трьох найдорожчих і найважливіших речей: висотного взуття, теплого спальника та комбінезона. Вони дорого коштують, адже їхній малий попит дозволяє виробникам встановлювати високі ціни.
Саме ці ключові елементи, а також низку дрібниць, я докупила перед поїздкою. Також коли мені залишалося 10 днів до вильоту, я отримала повідомлення від магазину “Gorgany” зі Львова, які поцікавилися, чи потрібне мені щось для сходження. На той момент у мене не було якісної, дороговартісної лижної маски та трекінгових палиць. Саме ці речі “Gorgany” мені й подарували, за що я їм дуже вдячна.
В гори треба йти з відкритим серцем
– Чи є у вас якісь забобони перед поїздкою та сходженням у високі гори?
Я давно не вірю в забобони. Хоча, дорогою до Непалу траплялися дивні ніби то “знаки”: зламався ключ від дому, загубила сувенір, який мені подарували перед виїздом, також на мене чекали 40-хвилинні переговори за непальську візу, оскільки прикордонник не хотів її ставити через нестачу сторінок у паспорті. А ще я травмувала руку. Попри це, я ставлюся до таких речей спокійно.
Єдине, що я дійсно знаю: в гори треба йти з відкритим серцем. Я сприймаю їх як живих істот, з душею, спілкуюся з ними. Ніколи не можна знецінювати жодну гору, навіть найменшу. Важливо мати чисте серце та добрі думки – і тоді все буде добре.
Гори не всім дозволяють побачити таку красу своїми очима. Це вдається не кожному – лише тим, хто має відкрите серце
– Найважчий період під час сходження – це сам підйом на вершину? Яким він був?
У фізичному плані так, найважче – це штурм вершини. Фізично це найвиснажливіший етап. Загалом акліматизація розпочинається з базового табору (5700 м). Це велике наметове містечко, де живуть усі групи, які цього року будуть пробувати зійти на вершину. Акліматизація передбачає кілька виходів до трьох проміжних таборів, які розташовані на різних висотах. Ми підіймалися до них, ночували, а потім спускалися назад. Цей процес повторюється 3-4 рази.
Після акліматизації, коли наступає хороша погода й прогнозується на кілька днів погодне вікно, розпочинається перехід з базового табору до трьох інших таборів. Це відбувається протягом трьох днів. Власне третій день є найскладнішим. Тоді на відпочинок є близько години, а ввечері розпочинається сходження на вершину. Всю ніч триває підйом. Десь на світанку, чи трохи пізніше ти доходиш до вершини. І там у нас є всього 15-20 хвилин. Хоч це зовсім мало, я була повністю зосереджена на тому моменті. Загалом весь цей етап – від виходу з третього табору і до спуску назад у нього триває приблизно 30 годин безперервного руху та навантаження.
Психологічно важливо бути налаштованим на те, що все буде добре лише після спуску з вершини. Тому, хоча радість від досягнення вершини, безумовно, була присутня, вона не була повною, адже далі думки були про безпечний спуск. Коли я спустилася, залізла в намет, хотіла передивитися фото. Але на тій думці та і заснула.
– Скільки з вас піднялись на вершину?
Піднялися на вершину четверо з семи.
– Хто не зійшов на вершину?
Не вдалося піднятися двом професійним альпіністам з Польщі, у них обох почався набряк легень, це є ускладнення гірської хвороби. Незважаючи на те, що вони професіонали і піднімалися вже на восьмитисячники, від цього ніхто не застрахований. Також не піднявся грузин, він дійшов до шести тисяч з чимось, і відчув, що далі не зможе йти, повернувся.
– Розкажіть трохи про шерпа, який супроводжував вас на вершину?
Моїм шерпою був Пемба. У шерпів найчастіше є сім імен: це дні тижня, в які вони народилися. Пемба означає, що він народився в суботу. Всі шерпи, які з тобою йдуть на вершину кваліфіковані, сертифіковані й обов’язково були вже на якомусь восьмитисячнику. Пемба, не дивлячись на те, що йому тільки 29 років вже має 17 сходжень на різні восьмитисячники, на деякі по декілька разів. Він декілька разів був на Евересті.
Зокрема супроводжував Ірину Караган з Дніпра. Вона була тепер й на Макалу, ми познайомилися. В принципі часу розмовляти в нас з Пембою майже не було, бо він фактично мене супроводжував вверх і вниз. Це відбувається лише протягом двох-трьох днів, він допомагав мені нести кисень. Скажімо, я несу один балон, він несе три. Ще він слідкував, щоб зі мною все було добре в плані висотної хвороби, чи я добре почуваюся. Так само я слідкувала, чи він себе добре почуває, бо ми на той час являємось партнерами.
Олена Карлова з напарником. Фото з архіву альпіністки
– Що вам не вистачало в поході? Якби ви зараз збиралися, що треба було б взяти?
Треба було б взяти Старлінк. У нас був, хлопці купили його в Катманду, а треба було купити в Україні, він тут дешевший. Там бракує зв’язку, до якого ми всі так звикли. Так у мене були книжки, я абсолютно можу дати собі раду й без Інтернету, але я звикла бути на зв’язку з рідними, з друзями. Коли був час я навіть намалювала один малюнок, брала з собою олівці. З технічної точки зору мені дуже бракувало хімічних розігрівачів для рук і ніг.
Оленині… олівці
Подумала, що от минулого разу я брала їх з собою на Аконкагуа, а вони не діяли, бо потрібний кисень, щоб почалася реакція. А там кисню мало. Інші альпіністи, які вже були у таких високих горах, мали високогірне взуття з підігрівом, тобто заряджали устілки. Так само рукавиці мали з підігрівом. А я такого не мала. Я мерзнула. Мене дуже виручила Даніела, лікар зі Словаччини, яка дала мені якісні хімічні грілки, вони дуже допомогли мені. Також потрібно було взяти з собою хорошу каву.
Загалом я дуже добре почувалася в Гімалаях, це зовсім інша країна, зовсім інший світ, такий магічний і казковий. Ще особливо цінно було зустріти відомих альпіністів, яких раніше дивилася в Ютубі. А там знайомишся з ними, спілкуєшся і вони навіть погоджуються зробити з тобою селфі, дають якісь поради.
Альпіністка Олена Карлова, альпініст та гірський гід Кароль Адамскі, альпініст Ярослав Зданович
Зокрема на Макалу сходив Пьотр Кшижовський з Польщі. Він йшов без кисню і без шерпів. Минулого року він без кисню піднявся на Еверест. Я слухала його подкасти, як він готується до таких восьмитисячників. Також була Моніка Вітковська з Польщі, легенда жіночого польського гімалаїзму. Ми з нею познайомилися вже в Катманду. Були також українські альпіністки Ірина Караган й Антоніна Самойлова.
Альпіністка Олена Карлова та колишня амбасадорка Швейцарії в Непалі Elizabeth von Capeller
– Коли після успішного сходженн відчули приплив адреналіну?
У мене це було тоді, коли ми з базового табору злетіли на гелікоптері в сусіднє село. Хвилин п’ять тривав той переліт. Коли я побачила зелені дерева, буддиські монастирі, тепло, мене тоді накрило. Бо ти живеш півтора місяця, бачиш тільки біле й чорне. То було неймовірно красиво, але на самий кінець дуже бракує зелені. Це психологічно важко там так довго жити та бачити тільки такі кольори. От коли ти бачиш зелені деревця й можеш зняти пухову куртку вперше за півтора місяця, бачиш якась там непальська корівка йде, людей, які пораються по господарству, тоді я зрозуміла, що все вдалося, що все класно.
Гірське життя. Ось так живуть непальці
Гірське життя. Ось так живуть непальці
– Як поставилися рідні до вашого сходження, до підготовки?
Скажу як батьки відреагували. По-перше, вони підтримують все, що я роблю, хоча й страшенно хвилюються, хоча й ніколи в житті мені цього не скажуть. У нас з ними дуже гарні стосунки. Мені дуже пощастило з батьками, дуже їх люблю.
– Який Еверест зі схилів Макалу?
Еверест чудовий! Ось так, зовсім недалеко, перед тобою Еверест. Я кажу, а це що? У відповідь чую: “Та це ж Еверест!”. Вночі, коли підіймаєшся, з базового табору його не видно, але коли вже перебуваєш на самій вершині Макалу, тебе супроводжує Еверест.
– Яка мрія Олени Карлової як альпіністки і як людини яка любить подорожувати?
Якщо говорити, що ти хочеш зійти на якусь гору як мрію, бо мрія це все ж таки щось на початку малореальне, то напевно все ж таки це буде Еверест. Хоча раніше я навіть не мріяла про восьмитисячник. Коли запланувала йти на Макалу, я взагалі не думала про Еверест. Та коли бачиш його, розумієш, що зійшов майже на вісім з половиною. А Еверест на чотириста метрів вище. Як людина, яка любить подорожувати, мрію побувати в Новій Зеландії. Навіть більше хочу туди, ніж на Еверест. Якщо говорити про прості мрії, то я мрію, щоб у мене було пів року на те, щоб кудись поїхати в затишне місце, де я можу попрацювати над науковою статтею, написанням книжки. Хочеться в тиші попрацювати, зранку побігати, ввечері поплавати і цілий день щось робити.
– Про що ви напишете книжку?
Про те, як бути щасливим, це якщо глобально.
Олена Карлова у Чернівцях. Її впізнають і нею пишаються…
– Ви надихаєте та мотивуєте інших своїм прикладом. Чи відчуваєте, що таким чином впливаєте на світ, змінюючи його на краще?
Я дуже на це сподіваюся, навіть якщо це дещо самовпевнено звучить. Насправді одна з головних причин моїх сходжень – показати людям, що не варто сумніватися в собі, а якщо сумніваєшся потрібно парцювати над собою та своєю впевненістю. Взагалі ця впевненість потрібна не лише в горах, а й в будь-якій сфері діяльності. Іноді я зустрічаю людей, які підходять до мене на вулиці, цікавляться сходженням.
Нещодавно зупинилися хлопці на велосипедах, які сказали: “Вітаємо зі сходженням на Макалу, Чернівці пишаються!”. У такі моменти я бачу, що мій приклад мав вплив і все було не дарма. Коли навіть не дуже близькі друзі зізнаються, що мої дописи у Facebook їх надихають, я розумію: це важливо і варто продовжувати ділитися своїм досвідом.
Альона ЧОРНА, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки та з архіву Олени Карлової
