-
З початку повномасштабного вторгнення священик Петро Черепюк вже 23 рази їздив у зону бойових дій
«Коли приїжджаєш на передові позиції до наших земляків, а вони зустрічають тебе зі сльозами на очах, – усвідомлюєш, наскільки вагому справу ти робиш», – стверджує військовий капелан і волонтер, о. Петро Черепюк з с. Банилів-Підгірний, що на Буковині. Він є настоятелем церкви Різдва Пресвятої Богородиці, що на хуторі Гільча, а також церкви Святого Великомученика Димитрія Солунського, на хуторі Кошелівка у цьому ж селі. Починаючи з лютого 2017 року, священик майже півсотні разів навідався з волонтерською допомогою до наших військових (з початку повномасштабного вторгнення – 23 рази). На військового капелана його висвітили у Києві під час створення синодального управління військового духовенства тоді ще УПЦ КП.
Наступного дня після приїзду на передову потрапив під мінометний обстріл
– У січні 2017 року усі священики (а нас було майже 80) пройшли трьохденну підготовку, – розповідає душпастир. – Нам надали посвідчення військових капеланів, форму і одразу ж відправили до військовослужбовців на фронт, узгодивши це з Міністерством оборони України.
Близько місяця я знаходився на Світлодарській дузі разом з 54-ю бригадою, яка складалася, переважно, з жителів Дніпропетровської та Харківської областей. Виконував обов’язки ротного капелана у 3-му батальйоні. Спав у одному бліндажі з хлопцями на «нульовому» рубежі. Варив їсти, згідно з графіком, для семи військовослужбовців, які на той час знаходилися у бліндажі. Пробирався манівцями і в інші ВОПи (взводні опорні пункти, – ред.), щоб посповідати та уділити таїнство причастя, помолитися із захисниками. Іноді хлопці потребували просто щирої розмови за кавою. Щоб висказати те, що нагоріло, поділитися тим, що пережили…
Військовий капелан о. Петро Черепюк везе багато корисних для захисників речей
– Наступного ж дня після мого приїзду на «нульовку» наш ВОП потрапив під мінометний обстріл, – додає о. Петро Черепюк. – Мене, як військового капелана, на час перебування на позиціях забезпечили у підрозділі каскою та бронежилетом. Звісно, було страшно, але ще тоді відчув, наскільки важливим для захисників є перебування разом з ними священика.
Незважаючи на те, що більшість із них були зі сходу України, але жодного разу не почув від них, що вони відносяться до іншого віросповідання і не бажають сповідатися чи причащатися. Більше того: так здружився з учасниками АТО, що згодом постійно підтримував зв’язок з ними по телефону і віз їм на передову те, чого потребували (генератори, маскувальні сітки, білизну, продукти та інше).
Військовий капелан о. Петро Черепюк везе багато корисних для захисників речей
Хлопці тоді не знали, що таке ротація, перебували у «гарячих точках» постійно. Тож, коли привозив їм домашні страви, які готували місцеві господині, вони були такі щасливі, що про них пам’ятають! І нині, хоч захисники України вже забезпечені централізовано харчуванням, але не відмовляються від смаколиків, приготовлених з любов’ю моїми парафіянами та іншими жителями Банилова-Підгірного.
Завжди проїжджали всю лінію зіткнення, роздаючи захисникам допомогу
Військовий капелан з сумом зазначає: багато з тих, з ким познайомився на позиціях ще під час АТО, уже немає в живих…
– Рік тому загинув мій друг Андрій з позивним Кажан з Кривого Рогу. Він захищав Україну з 2014 року, – пригадує о. Петро Черепюк. – Відійшли у вічність друзі з фронту – Павло з позивним Лис з Дніпра, а також Віталій (Базна), який вивозив нас з позицій до населеного пункту Троїцьке через «простріляну» територію – «дорогою смерті» протяжністю майже десять кілометрів. Він знав її, «як свої 10 пальців» і гнав цією дорогою без увімкнених фар рано-вранці або пізно ввечері, коли була менша видимість для ворога… На той момент у кабіну БМП не сідав ніхто, крім механіка-водія, – сідали на башту, щоб у випадку прильоту можна було зіскочити з транспорту…
За одну поїздку на передову священик долає в обидва боки більше 3000 кілометрів
Під час АТО о. Петро Черепюк їздив на передову до захисників разом із іншими відомими на Сторожинеччині волонтерами – Сергієм Грендеєм, який теж брав участь у військових діях, Сергієм Корочуком та Олександром Рудим.
– Заїжджали з півночі у Щастя, Новий Айдар та Старий Айдар, а виїжджали аж у Маріуполі, проїжджаючи всю лінію зіткнення, – каже священик. – При цьому завжди їхав до хлопців на передові позиції, оминаючи штаби. Досі не знаю жодного комбата, хіба що ротних. Ми передаємо усе в руки безпосередньо військовим…
Волонтери з Банилова-Підгірного везуть для військових РЕБи, дрони, газові балони, бушлати та інший теплий одяг, спальники, палатки, військове екіпірування і багато іншого
З нашого села на початку повномашстабного вторгнення взяли в руки зброю, щоб захистити Батьківщину, майже 180 жителів (!). Саме до них ми і їдемо в першу чергу. Щоб вони відчували, що цінуємо їхній подвиг. Для цієї мети взяв у сільській раді список усіх земляків-захисників і перед черговою поїздкою телефоную до них, щоб дізнатися їхні потреби і домовитися про зустріч. Також везу персональні посилки до хлопців від їхніх рідних.
Кошти, зібрані з церковної коляди, спрямовують на підтримку ЗСУ
Коли почалось повномасштабне вторгнення, отець Петро Черепюк вже у березні був на бойових позиціях за Бахмутом (на території, яка нині знаходиться в окупації). Тоді захисникам України привіз теплі одяг та взуття, продукти та інше.
Отець Петро Черепюк потрапляв під обстріли на Світлодарській дузі, у Бахмуті, Дружківці, Краматорську, Торецьку і під Часовим Яром
– Згодом мій парафіянин, приватний підприємець Павло Гилетка купив за власні кошти для нашої тероборони Nissan Navara з кузовом, який пригнали з Англії за понад 4 тисячі євро, – каже військовий капелан. – Він ще й заправив транспорт та завантажив його всім необхідним для хлопців. А я з Сергієм Корочуком пригнав авто до захисників. Також Павло Гилетка придбав для потреб ЗСУ великий генератор на 6,5 кВт. Він надавав свого буса для наших поїздок. І постійно, скільки не їдемо, допомагає захисникам… До підтримки ЗСУ долучаються також староста та працівники сільської ради (нам, волонтерам, виділили приміщення у центрі села під волонтерський склад).
Допомагають парафіяни з інших церков, місцева школа, районна лікарня. Кошти на пальне частково надає і голова Сторожинецької територіальної обʼєднаної громади Ігор Матейчук. А сторожинчанин Вадим Занчиковський їздить з нами на передову своїм бусом і бере на себе всі витрати з обслуговування транспорту…
Отець Петро Черепюк гордиться небайдужістю своїх парафіян: протягом останніх двох років усі кошти, зібрані з церковної коляди з обидвох парафій, в яких він служить, спрямували на підтримку ЗСУ. А це чималі кошти: цього року – більше 100 тисяч гривень, а торік – 120 тисяч (!). Цього року за ці кошти купували для захисників газові балони – 8-літрові та маленькі балончики, куртки, бушлати та інший теплий одяг, спальники, палатки, військове екіпірування і багато іншого.
Напарники отця Петра – волонтери Михайло Щербан і Анатолій Мотовилець з Банилова-Підгірного
– Шкода, що церква МП не долучається до зборів, лише окремі її парафіяни, – приєднується до розмови староста Банилова-Підгірного Павло Штефюк. – Чому, на відміну від парафій отця Петра Черепюка, кошти, зібрані з церковної коляди, не витрачають на підтримку українського війська, не організовують ніяких зборів?.. Також не бачимо настоятеля храму серед тих, які зустрічають у селі тіла загиблих героїв-земляків…
Зять капелана Ігор вже п’ять років захищає Україну від рашистів
Військовий капелан з Банилова-Підгірного їздить по всій лінії фронту: найчастіше його маршрут пролягає через Запорізький, Донецький, Луганський та Харківський напрямки. Проїжджає в обидва боки більше 3000 кілометрів.
Маршрут військового капелана пролягає через Запорізький, Донецький, Луганський та Харківський напрямки
– Через те, що тільки на пальне на одну поїздку треба витратити близько 20 тисяч гривень, ми вирушаємо на схід лише тоді, коли веземо цінний вантаж, те, що вкрай необхідне хлопцям вже сьогодні, – зауважує священик і волонтер. – Іноді їдемо з повним бусом і ще тягнемо за собою до країв забитий причеп.
Окрім першого досвіду потрапляння під мінометний обстріл у 2017 році, отець Петро Черепюк потрапляв також під обстріли у Бахмуті, Дружківці, Краматорську, Торецьку і під Часовим Яром (!). Священик пригадує, як у Торецьку просто над їхнім бусом пролетіла ракета і влучила неподалік у терикон…
Незважаючи на всю небезпеку, священик не «перегорів» їздити до хлопців у «гарячі точки». Не може інакше. Бо війна зачепила і його родину. Зять Ігор протягом вже п’яти років захищає Україну від рашистських загарбників. Нині на контрактній службі у 82-ій бригаді.
– Прикро, але за всі поїздки лише 4 рази (!) зустрічався з зятем, – зізнається капелан. – Нині він на Запорізькому напрямі…
Жодного разу отець Петро не відправився до захисників без благословення правлячого архієрея (нині це – єпископ Феогност) або ж благочинного району о. Михайла Смоляка. Вони благословляють і священика, і транспорт, на якому капелан везе допомогу захисникам. Свого волонтерського буса о. Петро Черепюк, до слова, не має. Тож позичає транспорт у інших волонтерів та небайдужих людей.
благословення священика та його напарника перед поїздкою благочинним району о. Михайлом Смоляком
– Нині при Чернівецько-Буковинська єпархії ПЦУ створені волонтерський та капеланський відділи, – зауважує священик. – Тож перед кожною поїздкою інформуємо їх про наш майбутній маршрут: вони зв’язуються з іншими парафіями і уточнюють, чи не потрібно передати якісь посилки військовим по зазначеному маршруті. Тож таким чином маємо можливість допомогти більшій кількості військових… Також зі Сторожинеччини їздять з допомогою на фронт настоятелі інших храмів ПЦУ – Микола Манілик з с. Глибочок разом з дияконом, о. Віталій Данелюк з с. Михальча та інші.
«Біль молодої дружини, яка падає на гріб чоловіка з невимовним криком, закарбовується в серце назавжди»
– Банилів-Підгірний відноситься до трійки населених пунктів на Підгірʼї, мешканців яких є найбільше у лавах ЗСУ пропорційно до кількості військовозобов’язаних, – каже староста села Павло Штефюк. – Більше захисників у відсотковому відношенні нині хіба у с. Камʼяна, де воює 66 % (!!!) від кількості військовозобов’язаних, а також у Сторожинці.
Під час крайньої поїздки отець Петро Черепюк відвіз два РЕБи, ще чотири замовив і чекає черги для отримання
А є села у колишньому Сторожинецькому районі, в яких Україну захищає лише… 1% (!) від кількості військовозобов’язаних… Не дивно, що і кількість полеглих героїв у Банилові-Підгірному є значною. Їх аж десять. Половина з них загинули на фронті, ще не маючи тридцяти років. Це: Станіслав Чернолюк (1997 р. н.), Дмитро Трофімчук (1995 р. н.), Павло Бідіний (1995 р. н.), Дмитро Чокан (1994 р. н.) та Олександр Фівка (1993 р. н.). Також рідні не дочекалися з війни Юрія Ординського, Костянтина Мілесі, Миколу Поповича, Сергія Харитона та Павла Іванищука. Ще четверо жителів села зникли безвісті…
Серед загиблих героїв – тесть одного з напарників отця Петра Черепюка, що їздить з ним на фронт, – Михайла Щербана. Хлопець віз волонтерську допомогу захисникам вже більше двадцяти разів. А з загиблим тестем Миколою Поповичем волонтер бачився лише за 4 дні до його смерті: навідував його з побратимами на вихідних у Богданівці, поблизу Часового Яру, що на Донеччині, а в четвер прийшла страшна звістка…
Майже 180 жителів Банилова-Підгірного на початку повномашстабного вторгнення стали на захист України
– Дружина дуже важко сприйняла втрату батька і досі не може оговтатися від горя, – зізнається Михайло. – Та і я досі не можу в це повірити…
Отець Петро Черепюк брав участь у похованні багатьох українських героїв. Кожну втрату пропускав через власну душу.
– Особливо важко дивитися, як ховають героя, у якого є маленькі діти, – з сумом зауважує священик. – Часто малеча не увідомлює всю трагічність і не розуміє, що востаннє бачить тата… Так було на похоронах Олександра Фівки та Павла Бідіна… Хоч я священиком служу вже 25 років, але біль молодої дружини, яка падає на гріб чоловіка з невимовним криком, закарбовується в серце назавжди… Або коли ховаєш двадцятирічного героя, який ще не встиг створити сім’ю і в нього мало бути все життя попереду… Це важко…
Військовий капелан з болем пригадує, як разом із іншими священиками ПЦУ чинив чин похорону над військовим з позивним Борзий, який був при створенні 80-ї бригади і захищав Україну ще з часів АТО. Тоді не могли стримати сліз навіть його бойові побратими.
– Коли бачиш, як солдати, які бачили стільки смертей, плачуть, в тебе просто перевертається все всередині, – каже священик. – І ще довгий час ти не можеш подолати цю важкість на душі…
Жителі Ізюму після звільнення від окупації билися за мішок картоплі
Напарник о. Петра Михайло Щербан пригадує, наскільки його шокувала одна із поїздок. Це було за два тижні після звільнення Харківщини. Він разом із військовим капеланом привезли допомогу (продукти, воду, засоби гігієни) мешканцям деокупованого міста Ізюм.
– Ми приїхали двома бусами з Банилова-Підгірного, – розповідає Михайло. – І я був просто в шоці, як люди кидалися на бус. Виснажені, голодні, спраглі. Таке бачив вперше. Щоб люди були настільки голодні!.. Таке враження, що вони перед собою бачили лише бус і продукти, і більше нікого… Билися за мішок картоплі… А ще запам’яталося, як приїхав до земляка – однокласника дружини, який воює з 2014 року. Він заплакав, коли мене побачив. Бо до нього з нашого села за ці 8 років ще ніхто не приїжджав…
Отець Петро Черепюк з гордістю демонструє кореспондентці БукІнфо своє капеланське посвідчення
Михайло Щербан зауважує, що, знаючи весь ризик, рідні відпускають його в дорогу «з важким серцем».
– Особливо, мама, – каже молодий чоловік. – Поки я знаходжуся на позиціях з хлопцями, вона може по три ночі не спати…
Окрім Михайла Щербана, з отцем Петром часто їздять на фронт жителі Банилова-Підгірного Анатолій Мотовилець та Борис Присяжнюк.
– Вожу з отцем Петром волонтерську допомогу військовим з початку 2023 року, – розповідає Анатолій Мотовилець. – До цього часу їздив мій батько Дмитро. Я його замінив, бо стан здоров’я тата не дозволяє відправлятися у таку довгу дорогу. Найбільше запам’яталася найперша поїздка на передову – на Донецький, Луганський та Харківський напрямки. Коли приїжджаєш у місця, де є постійні вибухи, стає трохи не по собі. Та ще й бачиш попри дорогу спалені танки та іншу техніку, вирви від снарядів… Там – чиїсь окопи, там – заміновано… Але під час другої, третьої поїздки вже звикаєш до цього і стає не так страшно.
Врізається у очі і та прірва, яка є між реальністю у зоні бойових дій, і в нас, на, Богу дякувати, мирній Буковині. Тут люди живуть звичним життям, а там, таке враження, що життя немає зовсім. Лише цілодобово вибухає щось. А місцеві жителі, як і наші військові, вже звикли до цього…
– Коли у 2022 році ми заїхали до земляків, які виконували бойові завдання у селі Карлівка, за Ізюмом, що на Харківщині, вони плакали, – додає отець Петро Черепюк. – Не через те, що ми привезли щось. Бо побачили людей зі свого села, знайомих… До слова, ми жодного разу не ночували у штабі: або на позиціях з хлопцями, або у бусі. Наприклад, під Часовим Яром нас не змогли зустріти захисники, до яких їхали, і ми цілу ніч у бусі дивилися з вікна, наче в кінотеатрі: як стріляють військові по обидва боки від лінії фронту… Іншого разу ночували взимку у бусі на заправці у Запорізькій області, час від часу прогріваючи транспорт, щоб не замерзнути…
«Тридцятирічного побратима розірвало на наших очах»
Під час інтерв’ю ми стали свідками приємної зустрічі – до священика підійшов подякувати за постійну підтримку ЗСУ захисник України Віталій Німчук з позивним Папай. Він був добровольцем, вступивши у лави ТРО на початку повномасштабної війни, пройшов справжнє пекло під Торецьком та Часовим Яром, де втратив здоров’я і через це нині непридатний до подальшої служби за висновком ВЛК.
Доброволець Віталій Німчук з позивним Папай пройшов справжнє пекло під Торецьком та Часовим Яром
– До нас часто навідувався з волонтерською допомогою отець Петро зі своїми напарниками (бувало, що і двічі на місяць!), – розчулено каже доброволець. – Завжди привозив те, що було дуже актуальним для хлопців, за що ми дуже вдячні усім волонтерам та небайдужим жителям села. Бо в такі моменти там, на фронті, усвідомлюєш, що все недаремно, що люди у тилу переймаються, як ти там «на нулі»…
Деякі речі служать на фронті, як розхідний матеріал. Це стосується не лише білизни, але навіть спальників – їх часто використовуємо для евакуації поранених, стелимо для накладання турнікету і надання іншої невідкладної допомоги (а там болото, мокро, тож спальники просто не встигають висохнути для подальшого використання)… Так було, для прикладу, коли ми з побратимами виконували завдання біля Часового Яру. Термоковдр не вистачало, тож накривали поранених спальниками, переносили їх на них…
Захисник України Віталій Німчук вдячний військовому капелану та волонтерам за постійну допомогу
На початку повномасштабної війни військовослужбовці не мали навіть ножів. Ними нас забезпечив староста Банилова-Підгірного. А ще окрема подяка трьом «кухарським батальйонам», які діють у Банилові-Підгірному. Зі стравами місцеві господині передавали нам своє тепло, відчуття дому… І якщо спочатку повномасштабного вторгнення ми ще так-сяк були забезпечені усім необхідним, то зараз волонтерська допомога є дуже актуальною для бійців… Бо і на пальне, щоб доїхати до позицій, і на все інше військові дають зі своєї кишені. Одну військову форму видають на рік. Тобто, якщо її попрати, то навіть немає змінної…
Віталій Німчук пригадує чимало випадків під час своєї служби, коли Бог врятував його від ймовірної смерті.
– Був на нулі під Торецьком на Донеччині, але це й не порівняти з тим пеклом, яке було під Часовим Яром, – зізнається військовий. – Там виконували завдання близько місяця. Коли хлопці йшли на нульові позиції, вони телефонували до рідних і… прощалися з ними. І так під час кожної заміни на позиціях…
За один тиждень роти фактично не стало (залишилося 20 %)… Часто бувало, що нас кидали на непідготовлені позиції, де окоп був… по коліна (!), і навіть не було толком, де заховатися від ворога. І таких неукріплених окопів було відсотків 40 (!). При тому, що бомбордували нас постійно… Навіть, коли давали вказівку відходити, ми відступали у зовсім непідготовлені позиції: чому так – питання риторичне. Воно – до командування…
Також надокучали дрони – полювали за всіма, хто висовувався з бліндажу… Їх маса… Мабуть, не було і 5 хвилин, щоб над головою не «жужали» ворожі дрони… Коли відступали, то за дерева не заховаєшся – їх нема, наче серпом всі пожало… Ворогів було багато. Два «камікадзе» на одного українського військового – це для них було нормою…
Промахи українського війська полягають і в тому, що на позиції часто кидають непідготовлених до ведення бойових дій бійців. Треба більше часу приділяти для військової підготовки мобілізованих. Я півроку служив у Чернігівській області, на самому кордоні. Бувало, що цілий місяць чекав, щоб замінили на позиціях – не було ким…
– Скільки було таких випадків, що Ви вже прощалися з життям?, – уточнюю у захисника.
Доброволець Віталій з позивним Папай: «Були випадки, коли нас засипало живцем у бліндажі».
– Чотири чи п’ять – це точно. Були випадки, коли засипало нас живцем у бліндажі. Якось міномет «Васильок» накрив нас, вхід у бліндаж повністю завалило, посікло осколками там всі дроти … Командир взводу та побратими відкопали нас… А іншого випадку, у с. Богданівка, на наших очах розірвало побратима. Повністю. Він був з моїм тепловізором, у шістьох метрах від мене… Хлопцю було лише 30 років… Дрон дуже чітко, до одного метра навів мінометну групу на нашу позицію. Ми самі тоді «відкопувались», самі відходили. Я вивів групу з семи військових… Підмога не могла ближче до нас підійти… Ми більше тижня були без води, без їжі… Пили воду з розтоплених бурульок… Саме для того, щоб поділитися болем від пережитих втрат, військовим так треба зустрічатися з волонтерами, яким довіряєш, та священиками-капеланами… Бо психологічний стан після Часового Яру був дуже важким. Стількох своїх побратимів втратив…
Окрім волонтерської допомоги, священик також сповідає та причащає хлопців, молиться за їхній захист
– Я якраз приїжджав у Богданівку, коли Віталій там виконував бойові завдання, – додає о. Петро Черепюк. – У неділю ми від хлопців виїжджали, напередодні я їх там ще посповідав, а вже в четвер з тих хлопців, що я сповідав, чотирьох вже не було в живих. Ще вісім потрапили в полон… А з іншим земляком – Костянтином Мілесі – зустрілися в Боровій, що на Харківщині, щоб передати йому посилку, а через три дні він потрапив під обстріл і загинув. Тому хлопці так раді бачити нас, бо не знають, чи доживуть до наступної нашої зустрічі…
Окрім волонтерської допомоги, священик також сповідає та причащає хлопців, молиться за їхній захист
Замовив шість РЕБів, з них два – вже в дорозі до наших захисників
Цього тижня отець Петро знову вирушив на фронт до земляків. Для їх підрозділів замовили аж 6 РЕБів, загальною вартістю близько 140 тисяч гривень. До збору коштів активно долучилися земляки, які знаходяться на заробітках в Іспанії (не так давно вони також передали два якісних дрони, які волонтери відвезли у 82-у та 10-у бригади).
– Кинули заклик долучитися до збору у Вайбер-групу, – стверджує військовий капелан. – Так отримали підтримку від небайдужих мешканців села. Ось сьогодні йшов на інтерв’ю до Вас і зустрів жіночку, яка теж передала на придбання РЕБів 500 гривень… Два РЕБи на цьому тижні відвіз до захисників, а інші замовив і чекаю своєї черги для отримання (бажаючих придбати РЕБи у військовий час є багато)…
Дивно, що держава досі не поклала на військові рейки виробництво та всі інші галузі, адже ми воюємо вже більше двох років! Чому військові досі чекають від волонтерів дрони, РЕБи, якщо їх мають централізовано і в достатній кількості видавати на позиції?! – дивується капелан.
Олеся КОСТАШЕК, журналістка.
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з особистого архіву о. Петра Черепюка
