-
"У синочку бачу свого чоловіка, якого покохала і продовжую кохати далі…", – каже Інна – дружина полеглого героя Павла Унгуряна
На екрані постають кадри щасливого сімейного життя. На них – молода сімʼя захисника України Павла Унгуряна з Комарівців, що на Сторожинеччині. Мама Інна допомагає синочку Дмитрику задути свічку на тістечку – у свій перший місяць народження, другий, третій… У віконечку внизу на відео – його батько, який споглядає це все завдяки Інтернет-звʼязку на передовій. На двох кадрах Павло зʼявляється разом зі своїми найріднішими – саме був у відпустці, тож зміг долучитися до цієї сімейної традиції…
Свій 9-ий місяць Дмитрик зустрів вже без татка. Інна задуває свічку та цілує сина одна… А на перший рік народження дитини вона робить це у військовій формі чоловіка з елементами вишиванки та шевроном на ній – «Унгурян»…
Це відео набрало багатотисячні перегляди у мережі, бо зворушує до глибини душі глядачів.
Серед перших слів сина – «тато», а не «мама»
– Спогади про чотири роки, прожиті у щасті разом з чоловіком, – це єдине, що в мене залишилося, – зауважує у відвертому інтервʼю дружина Героя Інна Унгурян. – Вони всі для мене значимі. Цього року сину виповнився один рік. Постійно показую Дмитрику памʼятні фотографії та відео з батьком-героєм.
І він настільки часто чує від мами слово «тато», що говорить лише його, а «мама» досі не вимовляє. Показую йому портрет Павла над ліжком. І тепер, коли хтось питає Дмитрика: «Де батько?», він тицяє на нього пальчиком і каже: «Тато».
Син – рушійна сила, яка допомагає мені жити далі. Це те, що залишилося в мене від чоловіка, і що не дає мені опустити руки. Це майбутнє, про яке ми мріяли з Павлом. Моє найважливіше завдання – виховати сина за нас обох. Тепер мені треба старатися удвічі більше, ніж до загибелі Павла.
Інна розповідає, що зустрічалася до одруження зі своїм чоловіком лише декілька місяців.
– Це було кохання з першого погляду, – каже молода жінка. – Ми одразу зрозуміли, що знайшли свою половину. У нас були спільні інтереси, мрії на майбутнє. Якщо запитати будь-кого з нашого оточення, то усі друзі скажуть, що ми були наче однією людиною (схожими і зовнішньо, і характерами). У наш бік звучали фрази: «Ви знайшли один одного, бо є однаковими».
За словами Інни, ще з перших тижнів знайомства вони вели розмови про спільне майбутнє, але Павло перебував за кордоном, тому розписалися за декілька місяців. Це було ще до війни, у 2021 році. А повінчалися і зіграли весілля вже у 2023 році, під час відрядження захисника.
– Нас поєднував якийсь невидимий зв’язок, – стверджує молода жінка. – У цьому світі. А тепер він поєднує мене з Павлом у різних світах, на духовному рівні. А фізично я бачу його у сині, який є просто копією свого батька. Вони – як дві краплі води – зовнішньо і характером, який проявляється під час його зростання. Схожі і манера поведінки, і погляд…
Виховую сина, а в ньому бачу віддзеркалення його батька. Це дає певний спокій моїй душі, наче я бачу Павла щодня, відчуваю його присутність. У цій маленькій людині, яку дуже люблю, бачу свого чоловіка, якого покохала і продовжую кохати далі…
Павло Унгурян загинув у січні цього року унаслідок атаки FPV-дрона на Купʼянському напрямку, що на Харківщині.
Павло зі своїми побратимами
Павло зі своїми побратимами
Павло зі своїми побратимами
Йому було лише 27 років. З перших днів повномасштабної війни Павло долучився до лав ЗСУ, розпочавши свій шлях військового на посаді водія у тербобороні, і за три роки самовідданої служби став командиром роти. Про відвагу, проявлену на війні, свідчать нагороди: відзнака начальника регіонального управління Сил територіальної оборони «Захід», численні грамоти, видані командуванням, за сумлінну службу та високі досягнення Павла як командира спочатку взводу, а згодом – роти. А посмертно буковинця нагородили ще однією цінною відзнакою – «За заслуги перед Буковиною».
У березні дружина Павла Інна просила підтримати петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) чоловікові. Люди відгукнулися і петиція вже набрала необхідні 25 тисяч голосів. Інна надіється, що Президент розгляне цю петицію і присвоїть звання Героя України її чоловікові.
У кімнаті Павла стіну прикрашали два прапори: синьо-жовтий та червоно-чорний
Нам вдалось поспілкуватися і з батьком Героя, який самотужки виховував Павла з трьохрічного віку разом з його молодшою на рік сестрою Анастасією. Мама захисника багато років перебувала на заробітках за кордоном, а у 2014-му році померла.
– Син змалку вирізнявся патріотичною позицією, – розповідає батько Героя Петро Унгурян. – У його кімнаті стіну прикрашали два прапори: синьо-жовтий та червоно-чорний. Не побоюсь цього слова, він був націоналістом – героями Павла були вояки УПА. Також син вивчав історію села та походження свого роду. Об’єднував всіх рідних на плакаті з родинним деревом (згадував на ньому навіть про покійних прадідів та прабабусь).
Петро Унгурян з теплотою ділиться спогадами з дитинство свого сина.
– Павло та його сестра Анастасія дуже любили спорт і змагалися між собою, – пригадує чоловік. – Коли вона, маленька і жвава, перемагала, син дуже дратувався: хотів у всьому бути першим. Він завжди проявляв лідерські якості. У школі мав багато друзів, з якими займався фізичною культурою: підтягувався на турніках, бігав на стадіоні, тягав гирі… У чотирьохрічному віці вже віджимався від землі… тридцять разів (!). До мене і усіх рідних часто приставав з проханням: «Біжимо на швидкість – хто буде першим?!». Взимку обожнював кататися на лижах та санках, влітку – грати у футбол та волейбол. Усе його життя – це був рух і спорт.
Батько Павла Унгуряна біля портрета сина на Алеї Героїв
У старших класах Павло Іліка навчався у Сторожинецькому ліцеї. За словами батька, тоді вже більш професійно почав займатися панкратіоном – відвідував гурток у лісовому коледжі. А у 2012 році Павло взяв участь у змаганнях з цього виду спорту у Білій Церкві і здобув звання чемпіона України у своїй ваговій категорії.
Тож вибір майбутнього фаху для захисника ні в кого не викликав подиву – після закінчення школи вступив у Чернівецький національний університет на факультет фізичної культури. А згодом їздив на заробітки за кордоном – у Бельгію, Італію…
– У січні 2022 року мав знову повертатися за кордон – там його чекали на роботі, – розповідає Петро Унгурян. – Але почалася війна, і він сказав: «Нікуди не їду. Усі мої друзі-спортсмени захищають Україну. І я буду також». Одразу ж записався у ТРО. Чесно кажучи, зовсім не здивувало його рішення. Ми не перечили йому. Бо знали його переконання і вольовий характер: як він сказав – так і зробить, хто що б не казав і як не просив.
Я гордився своїм сином-захисником. Ще під час АТО він без мого відома просився у військкоматі, щоб його взяли добровольцем. Але Павлу відмовили, бо він був… неповнолітнім. Тоді син вирішив бодай допомагати як волонтер – організовував збори, відправляв захисникам все необхідне…
Дружина та батько Героя під час відкриття банеру з його портретом на Алеї Слави у Комарівцях
«Кожна гривня, яку Ви пожертвували у скриньку УПЦ МП, – це зброя, яка вбиває моїх побратимів»
– А ще Павло завжди виступав за перехід церков московського патріархату до ПЦУ, – додає батько. – Те ж стосується і мови агресора… Навіть побратими – уродженці східних областей України, які спілкувалися між собою російською, бачачи, що до них іде Павло, попереджували один одного про це і переходили та українську. Думаю, що не через те, що боялися його – більше поважали.
Будучи у відрядженнях у Комарівцях, син завжди наголошував: «Якщо Ви ходите до місцевого храму московського патріархату, то кожна ваша гривня – це не пожертва, а зброя, яка вбиває моїх побратимів. Скількох ще треба убити захисників, щоб ви нарешті це усвідомили?!». Так само і на похоронах місцевих жителів-героїв виступав з різкими заявами: «Це все – завдяки пожертвам парафіян МП. Це ви спонсоруєте Кіріла і російську армію». Він завжди був дуже категоричним.
Українська церква – це для нього було щось святе і таке дороге серцю.
Переломний момент у житті Павла Унгуряна, за словами батька, трапився у 2014 році, коли не стало його мами: жінка померла у лікарні в Італії. Захисник дуже важко переніс втрату, бо, як і будь-який син, любив маму. З того часу почав більше ходити до церкви, цікавився релігійними питаннями… І водночас, не хотів, щоб московські попи освячували гріб його матері, бажав, щоб усі панахиди відправляли лише священики ПЦУ.
– Після смерті сина вважав справою честі домогтися, щоб в рідному селі була українська церква, – зауважує Петро Унгурян. – Нас підтримали і побратими та друзі Павла, демобілізовані військові.
Сьогодні нарешті ми можемо молитися у стінах храму рідною мовою – так, як хотів мій син. Думаю, щоб сам Бог нам у цьому допоміг.
Як нам стало відомо, батько Героя планує продовжити справу сина – активно підтримує українське військо, а згодом буде їздити на передову як волонтер.
– Вже передали нашим хлопцям маскувальні сітки та інші необхідні речі, – зауважує чоловік. – Допомагаємо батькам захисників, які нині виборюють незалежність України, а також загиблих героїв. Задали цього ми об’єдналися з парафіянами місцевого храму ПЦУ. Створили групу у Комарівцях, де оголошуємо збори на потреби ЗСУ та звітуємо про надану підтримку. А в подальшому планую і сам вирушати до захисників на передову власним бусом.
Інна Унгурян поруч з портретом чоловіка-Героя
Олеся КОСТАШЕК, журналістка, Сторожинець
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки та з сімейного архіву родини Унгурян
