У той час, коли ми втомлюємося від постійних тривог та поганих новин, від війни, яка так затягнулася і забирає життя кращих з кращих українців, є ті, кого вона торкнула безпосередньо. Рашисти «стерли з лиця землі» три оселі однієї родини. Валентина та Володимир Носові проживали на 4-му поверсі п’ятиповерхового будинку у багатостраждальному Бахмуті. Нині замість їхнього житла… – пустка. Вціліли лише три поверхи у будинку. Тобто остання квартира, яка хоч і зруйнована, але її ще можна побачити, – сусідів знизу. А їхнього житла наче б і не існувало зовсім…
– Наша двохкімнатна квартира була кутовою і через це ми мали велику лоджію – завдовжки більше 5 метрів, – пригадує Валентина Носова. – Ми її засклили, використовували, як ще одну кімнату, бо вона гарна була… Наш багатоквартирний будинок потрапляв під обстріли багато разів. Вперше, коли ми вже приїхали на Буковину. Син прислав відео, як уламок потрапив у нашу лоджію і вискочив просто у залі. Повипадали всі вікна, балконні двері, посипалося скло у шибках. Рами тоді ще вціліли… А згодом після обстрілу горіла квартира під нами… Вона згоріла повністю. А в нас погоріли рами…
Ще пізніше ми дізналися, що нашої квартири вже немає зовсім. Побачили будинок, в якому проживали, на відео. Тоді він ще стояв, хоч і зруйнований вщент. А нині, чи є ще він, – залишається хіба здогадуватись. Ніхто не скаже і не покаже. Місто фактично стерли з лиця землі. Там вже ніхто не живе.
«Відпустка» затягнулася на два роки
– Чи встигли вивезти найнеобхідніші речі з квартири?, – уточнюю у співрозмовниці. – Може хтось з рідних чи знайомих передавав Вам речі на Буковину поштовим зв’язком чи кур’єрською службою?
– Що могли взяти з собою, – взяли, – відповідає жінка. – Але хіба багато речей поміститься у автомобіль? Чи поміститься все те, що нажили за стільки років?!. Спочатку з Бахмута передавав нам речі поштою наш син Дмитро. Поки ще впускали у місто… Далеко не все встиг вивести… Ми ж коли їхали на Буковину на початку квітня 2022 року, то думали, що їдемо максимум на два місяці, тому речей багато не взяли. Тим більше, їхали «в літо», теплий одяг залишили вдома… Діти заспокоювали нас перед поїздкою: думайте, що у вас – відпустка. Але вона затягнулася на два роки…
Валентина та Володимир Носові приїхали у Сторожинець разом зі своїми сватами – Юрієм та Ольгою Шеховцовими. Тут вони проживають разом – винаймають 3-хкімнатну квартиру. А донедавна жили безкоштовно у приватному будинку (оплачували лише комунальні послуги). Його власник Олександр – колишній військовий льотчик, мав проблеми зі здоровʼям і тривалий час лікувався за кордоном. А у будинку, в якому поселив переселенців, жили його батьки, які померли. Згодом власник вирішив продати хату, тож дав квартирантам місяць, щоб звільнити оселю.
– Про цей будинок дізналися наші діти – невістка та її сестра з дітьми, які приїхали в Сторожинець за два тижні до нашого приїзду, – розповідає Валентина Миколаївна. – Спочатку вони знайшли тимчасовий прихисток у дитячому садку, а потім перебралися у цей будинок, куди запросили і нас. Там ми жили безкоштовно більше, ніж півтора року, за що дуже вдячні власнику. За місяць після нашого приїзду діти вирушили до столиці у пошуках роботи, а ми залишилися тут.
Валентина Носова розповідає цікаву історію знайомства зі своїм чоловіком. Після закінчення торгового технікуму в Краматорську жінка працевлаштувалася в магазині. На весіллі подруги, з якою працювала, познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Він був дружбою, а Валентина – дружкою. З того часу подружжя живе у злагоді вже 48 років.
Син не зрадив присязі України
Син Валентини та Володимира Дмитро має звання підполковника поліції. Він працював у Бахмуті, доки вороги не підійшли впритул до міста. Тоді майже всі служби перевели у Костянтинівку. Там він працює в поліції досі. Звідти віз гуманітарку місцевим жителям у Бахмут, за який велися запеклі бої…
– Коли ми покидали Бахмут, до міста вже часто «долітало», – розповідає Володимир. – Діти тому й виїхали. Вони жили біля військової частини, тож їм часто доводилося спускатися у підвальне приміщення – і вдень, і вночі…
– Життя в таких умовах було нестерпним, – додає Валентина. – Але остаточною краплею став «приліт» поблизу їхнього будинку, коли вибуховою хвилею повилітали вікна, відкрились важкі гаражні ворота… Невістка Альона з донькою в одному черевику вночі побігла у підвал… Ми ж жили нижче від них і добре не чули вибуху. Внучка дзвонить в той день до нас і питає: «Як ви?». Відповідаю: «Нічого. Дідусь дивиться телевізор…». А вона: «Як, телевізор?! Ми в підвалі сидимо… Такий вибух був!». До всього ж звикаєш. Наче чули вибух, але думали, що то далеко… Іншого разу «прилетіло» на їхній город, пошкодило кухню… А ще згодом удар «пройшовся» по будинку… Зараз глянеш – якщо з будови ще щось стоїть, то вже не придатне для реконструкції.
«Нема вже нічого – ні квартири, ні будинку»
Втратили через обстріли трьохкімнатну квартиру у центрі Бахмута і свати Валентини та Володимира.
– Ми жили на першому поверсі у трьохповерховому будинку, – розповідає Юрій Шеховцов. – Не збиралися нікуди виїжджати після повномасштабного вторгнення… Створили умови у підвалі, щоб можна було його використовувати, як бомбосховище. Принесли туди питну воду, ковдри… Але через огорожу від нашого будинку знаходився військкомат. Тому й подумав: найперше будуть стріляти по ньому. Так і вийшло. До військкомату не «долетіло» – потрапили у наш під’їзд між другим і третім поверхом. У сусідів двері повиносило…
– Зараз ще квартира ціла?
– Там нема вже нічого – ні квартири, ні будинку… Після нашого відʼїзду на Бахмут скидали і фосфорні бомби, і все, що завгодно… По сусідству стояв девʼятиповерховий будинок. Після чергового «прильоту» залишилося лише 5 поверхів. Всі квартири, які були з девʼятого по шостий поверхи, просто зникли з лиця землі.
Частина місцевих жителів, які брали українську гуманітарку, втекли у Росію
Запитую у співрозмовників з Бахмута, чи хтось з їхніх рідних чи друзів загинув під час військових дій…
– Від осколкових поранень помер один із сусідів, вже у швидкій…, – відповідає Валентина Миколаївна. – Також загинув на фронті син моєї доброї знайомої, яка мені була, наче сестра. Ми з нею виросли разом, спільно утримували господарство… Зараз вона у Вінницькій області… Виїжджала в останню мить, коли примусово евакуйовували всіх.
Залишила все… Ввечері здоїла корову… Перед від’їздом випустила курей, свиней, кролів, відв’язала і випустила корову та теличку… І поїхала в невідомість…
– Коли ми виїжджали з Бахмута, за рідне місто ще не точилися бої, – додає Юрій Шеховцов. – Хоч постійно чули обстріли з мінометів та іншого виду артилерії… На той момент ворожі війська вже «взяли» Попасну, яка від нас знаходиться приблизно за 30 кілометрів. Після неї вони пішли на Лисичанськ, Сєвєродонецьк… Попасну розбили вщент.
У нашої знайомої там син загинув. Забіг у бомбосховище, яке знаходилося в підвалі. А потім згадав, що забув сумку з документами. І тільки вибіг на вулицю, щоб забрати їх, а в двір саме міна прилетіла. Його розірвало… Ще якось вони встигли його поховати… Бо і це потім було неможливо через постійні обстріли – поховати мертве тіло рідної людини… Згодом рідні цього хлопця до нас приїхали. А від нас дружина загиблого виїхала в Європу, а мати… поїхала в Росію (!) Там у Воронежі проживала її донька. Вона переїхала туди після 2014 року, коли у Попасній також було багато обстрілів житлових районів…
– Пробачте, але мені в голові не вкладається…, – не стримую емоцій і перебиваю свого співбесідника. – Як можна поїхати в країну, яка фактично вбила твого сина?!
– Вона поїхала до доньки, щоб не залишитися самій, – чую відповідь від Валентини. – Наш син у таких випадках каже лише одне: «Мама, це – їхній вибір». Таких людей є багато. Ви б знали скільки мешканців сусіднього багатоквартирного будинку виїхали у Росію! А син до останнього привозив їм гуманітарку разом з волонтерами. Він знав, що у Бахмуті залишалося ще багато людей і що вони в дуже непростих умовах – не мають ні продуктів, ні води… Тому при першій можливості віз їм все необхідне. А потім я, коли почула, що частина з тих, яким син давав гуманітарку, втекла до Росії, питаю сина, як він ставиться до цього… Каже: «Мама, це – їхній вибір. А в нас – інший».
Надали свою квартиру у Бахмуті для проживання українських військових
– Серед тих, які брали українську гуманітарку, а потім втекли в Росію, мешканка сусіднього будинку, яка докоряла сину за те, що він впустив у нашу квартиру українських військових для тимчасового проживання, – додає Володимир. – Кричала йому вслід: «Зачем ти впустил их? Тепер будуть стрелять по нас!». І коли недалеко від нас був «приліт», вона всім розповідала, що росіяни стріляли ціленаправлено, бо у нашій квартирі військові проживають…
– Це Ви з Валентиною Миколаївною дали дозвіл, щоб надати своє житло для українських військових?
– Так, – каже жінка. – Вона ж порожня була. Чому б не знадобилася нашим хлопцям… Хіба краще їм десь у полі ночувати?.. Крім того, тоді в нас ще була вода, інші зручності, щоб хлопці помилися, зготували собі обід…
– До речі, на початку війни у Бахмуті місцеві жителі також часто надавали прихисток для біженців з Попасної, які втікали від небезпеки, – додає Володимир Олексійович. – Більшість це робили безкоштовно, з солідарності до потерпілих. Так, як було на Буковині в перші тижні війни. А нині…
Для багатьох війна стала способом гарної наживи – здати житло якнайдорожче, продати нерухомість за завищеною в рази ціною… Та ще й коли телефонуєш, щоб спитати за оренду житла, деякі місцеві жителі відповідають, чуючи, що ти – переселенець: «Вибачте, але ви нам не підходите»… Це дуже низько.
Таке ставлення до інших людей. Особливо до українців, які постраждали внаслідок військових дій. На жаль, поки людину не спіткає біда, він її не зрозуміє. Ось тому Ви не бачите місцевих серед тих, які безкоштовно плетуть маскувальні сітки для військових. Всі – з числа переселенців…
– Але хочеться вірити, що такі місцеві мешканці – винятки, бо після приїзду нас по-доброму здивувало ставлення буковинців до тих, хто потрапив у біду, – уточнює Валентина. – Коли ми їхали машиною, то заблукали. Всі, до кого лише не зверталися, намагалися нам допомогти.
– Перед Чернівцями ми заїхали на якусь тупикову вулицю, з якої не знали, як вибратися, навіть за допомогою навігатора, – уточнює Ольга Шеховцова. – Поцікавились у місцевих жителів, машина яких знаходилася на узбіччі. Переконавши нас, що ми самі не виїдемо з цього місця, вони розвернули своє авто і попрямували в протилежному до свого напрямку, показуючи нам шлях. Чесно кажучи, нас так розчулила небайдужість зовсім незнайомих людей, що я аж заплакала.
Щоб віддячити їм за добрий вчинок, ми віддали те, що зготували собі у дорогу, – шматок замаринованого, дуже смачного сала… З часом не розчарувалася у місцевих жителях. Вони – дуже людяні і відкриті, завжди готові допомогти при потребі. У нас люди більш жорсткі і закриті, кожен думає більше про себе, ніж про інших. Дуже мало з такою «відкритою» душею, як на Буковині…
«Не вірила, що наше місто може бути зруйнованим вщент»
Ольга Шеховцова пригадує, з якою неохотою покидала рідний Бахмут.
– Хоч і було страшно, але чомусь ми аж до переїзду думали, що центр міста від війни не постраждає, – каже наша співрозмовниця. – Допускали, що обстрілювати будуть хіба що околиці Бахмута… Хоч у сусідній Попасній (як Вам розповідав мій чоловік) рашисти, звичайно, залишили після себе «голу землю». Там не залишилося жодного двохповерхового будинку… А Бахмут… Це було «місто троянд». Ці квіти були всюди. При чому на кожній клумбі – іншого сорту, кольору, відтінку… Мої доньки жили біля спеціально створеної алеї троянд, яка вела до ставка…. Навесні, коли розпускалися квіти, – це була краса невимовна…
– Коли вперше стався вибух біля будинку, де жили наші діти, донька зателефонувала і сказала: «Збирайтесь і поїхали з нами», – додає Ольга. – Я заперечила: «Їдьте самі, ми з батьком не поїдемо». По-перше, не вірила, що обстріли повторяться, що наше місто може бути зруйнованим вщент…
Один із будинків, який було зруйновано в Бахмуті рашистами
По-друге, ми вдома доглядали за лежачою сестрою чоловіка, яка була онкохворою. Тож коли наші діти таки вговорили нас виїжджати, ми найняли людину на платній основі, яка доглядала за нею. А вона, як виявилось, ще й «обчистила» наше житло, викравши за нашої відсутності цінні речі. Але це вже інша історія… Сестра чоловіка померла за місяць після нашого від’їзду. Добре, що у той час її вдалося ще поховати по-християнськи…
Загалом росіяни «стерли з лиця землі» аж три квартири, власниками яких було подружжя Шевцових. Крім помешкання у центрі міста, ще була трьохкімнатна квартира батьків Ольги, а також інша, двохкімнатна, у гуртожитку, яку свого часу жінка, працюючи в Інституті соляної промисловості. А ще подружжя залишило в Бахмуті батьківський автомобіль. Юрій передав ключі від машини молодій парі сусідів, щоб у випадку активних обстрілів вони змогли виїхати з міста.
«Басєнька, я за тобою приїду. Ти ж дочекайся мене!»
У трьохкімнатній квартирі Юрія та Ольги Шеховцових після їхнього відʼїзду теж тимчасово проживали українські військові. У своєму помешканні подружжя залишило майже все – меблі, побутову техніку, цінні речі…
– Думали, що їдемо на 2-3 місяці, тож взяли з собою лише найнеобхідніше,- розповідає Ольга. – Згодом донька з зятем встигла ще двічі навідатися до нашої оселі і передати нам «Новою поштою» деякі речі. Також діти вивезли з квартири великий телевізор, морозильну камеру і двоконтурний котел, який запустили лише у грудні, за два місяці до війни… Все. Усе інше залишилося. Холодильник, пральна машина, меблі…
На диво спокійно Ольга Шеховцова розповідає про те, що нажили важкою працею, але, на жаль, вже залишилося у минулому. Тільки одну втрату вона не змогла пережити і досі. Коли розповідає про домашнього улюбленця – кота Басю, якого довелося залишити в Бахмуті, не може стримати сліз.
Кіт Бася, якого Ольга була змушена залишити в Бахмуті. З онуком Ольги.
– У нас там кіт залишився… Я жалію за ним досі…, – зазнається жінка – Через свій норовливий характер він не переніс би далеку дорогу (навіть похід до ветеринарної клініки давався нам непросто). Тож не могли взяти його з собою. Та й думали, що незабаром повернемося додому… До грудня я купувала по 5 кг спеціального корму і передавала поштою сусіду, який годував у дворі тварин, і мого кота заодно. Але коли почалися дуже активні обстріли Бахмута, діти вивезли свого батька. І мій кіт залишився сам… Напевно, він здох… А Бася у мене таким велетнем був! Такий сильний, з величезним хвостом… (у жінки зʼявляються на очах сльози, – ред.).
Йому було десь два роки. Ще кошеням нам принесла його менша донька Наталя. Воно було дуже брудне, все у блохах, голодне… Донька підібрала Басю біля магазину, де було повно собак. Врятувала від ймовірної смерті і відвезла до нас, бо вдома мала вже кішку… Ми його відмили, потравили бліх, відвезли до ветеринара, бо кошеня було зовсім глухим. Потім тривалий час капали йому краплі, вичищали вушка ватними паличками… І Бася виріс таким здоровенним котом! Просто красунчиком!.. Коли ми виїжджали, він розлігся у залі на килимі і спав. А я підійшла… Обіймаю його, цілую… Кажу: «Басєнька, я за тобою приїду. Ти ж дочекайся мене!»… Якось так…
«Спасіба», «освободили» – від житла, так точно»
Цікавим є той факт, що обидва свати – Володимир та Юрій – народилися… у Росії. Їхні батьки переїхали в Україну, коли чоловікам виповнилося лише по чотири роки. Цікаво виходить: маскувальні сітки для українських військових плетуть двоє уродженців Росії. Це в той час, коли багато «диванних патріотів»-українців чекають перемоги нашої країни, не покидаючи свої домівки.
Обидва подружжя сватів ходять плести маскувальні сітки вже другий рік поспіль. За цей час сплели близько 300 сіток.
– На початках ми працювали у фойє будинку культури, де інші переселенці отримували допомогу від Благодійного фонду «Карітас», – розповідає Юрій. – Вони запитували нас: «А скільки вам платять за плетіння сіток?». Інші дивувалися: «Це що, безоплатно?!»… Виходило так, що отримати допомогу вишукувалися величезні черги, а на плетіння сіток ходили лічені люди…
Цікавлюсь, чи хтось з рідних наших співрозмовників проживає наразі в Росії, та як вони ставляться до війни.
– У Росії проживають мої сестри і 90-річний дядько, – стверджує Володимир.
– А в мене там проживають два брати, – додає Юрій. – До речі, з одним із них спілкувався по телефону після війни, і він – адекватний. Хоч боїться висловити свою підтримку, але весь час повторює: «Я все розумію». Він колись приїжджав в Україну та бував у Європі, знає, яка там культура і який рівень життя.
Вся родина з Бахмута у повному складі – на день народження онучки, в лютому 2022 року.
– Добре, що хоч не стверджує, що Росія нас «звільняє»…
– О, далеко не всі такі, – каже Володимир. – Колишні знайомі переконують: «Мы же вас освобождаем!… От кого? От нацистов. От бандэров»…
– А я збоку кажу: «Спасіба», «освободили» – від житла, так точно» , – заявляє Валентина.
– Найцікавіше те, що, виходить, ви знайшли собі прихисток якраз між «бандерами» і «нацистами»…
– Питають нас: «А где вы? А чего вы туда поехали? Почему не в Росию?», – з запалом говорить жінка. – Що тут можна сказати? «Ви на нас напали – ми до вас поїдемо?!» Чи змогли б ми виїхати на постійне місце проживання в Росію? Боже збав!.. Хоч ми гостювали в російських родичів у 2016 році. Тоді вони ще були дружні до нас. Не казали, що нас треба звільняти. Мабуть, передумали. Їм добре промили мізки через телебачення і пропаганду.
– Я довго надіявся на те, що народ там адекватніший, що все зрозуміє і путіна скине, – ділиться думкою Юрій. – Але, на жаль, цього не сталося. А коли почали спілкуватися зі знайомими по телефону: пояснюєш їм все, що відбувається довкола, а вони таку єресь несуть, що аж страшно. «У вас там бандэровцы. Вас обработали»…
«Починати життя з «нуля» – не страшно, а от закінчувати… Це, справді, страшно»
– Поки що немає новин, щоб таких, як ви, сімей, домівки яких повністю знищені через війну, держава забезпечила житлом або ж надала компенсацію за втрату свого?
– Та Ви що, – заперечує Валентина. – Спочатку і заяви не приймали з цього приводу. Тепер вже хоч є черга від ВПО на отримання соціального житла. Хіба вже після завершення війни на державному рівні зможуть розглядати такі питання… Дай Боже, щоб швидше настала наша перемога.
Переселенці у Сторожинці поетуть сітки та активно допомагають ЗСУ
Ольга (справа) та Валентина (зліва) у національному вбранні у Сторожинці
– Але Ваш син не зрадив присязі на вірність Україні і далі служить в правоохоронних органах. А його сім’я і батьки орендує житло… Чи не було пропозицій забезпечити житлом бодай його та його сім’ю?
– На жаль, поки що ні.
– З сином спілкуєтесь щодня? Переживаєте, мабуть, бо в Костянтинівці наразі дуже неспокійно…
– Так. Костянтинівку бомблять кожен день. Розбиті вщент спальні райони, багатоповерхівки…
– Вони лягають спати і не знають – прокинуться чи ні, – додає Володимир. – Потрапить у них бомба чи снаряд або ж омине…
– Чи не думав син через це перевезтися по службі десь ближче до дружини і доньки, до батьків?
– Його дружина наразі проживає у Дніпрі, перебралася ближче до чоловіка. Там знаходиться і вся адміністрація міста Бахмут, медичні та державні установи нашого міста.
– І насамкінець розмови не можу не запитати… Як це – починати життя з «нуля»?
– Тобі ж не двадцять років… Починати – не страшно, а от закінчувати щоб не було де… От це справді страшно.
Олеся КОСТАШЕК, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото авторки та з особистого архіву родини Носових
