-
Марія Гаврилюк-Бужняк
Буковинська вчителька Марія Гаврилюк-Бужняк чверть століття живе й працює в Італії. Поїхала в чужу країну не від кращої долі. Натомість зуміла важкою працею не тільки забезпечити достаток своїй родині, а й спираючись на власний оптимізм та життєлюбство, віднайти себе як талановиту творчу особистість. За останні чотири роки п’ять поетичних збірок пані Марії вже побачили світ, а сама вона рік, як стала членом Національної спілки письменників України.
Любов до слова розпочалася з настінного календаря
Вона народилася в селі Василів, яке тоді входило до Заставнівського району, і була єдиною донечкою в багатодітній родині з шістьма синами. Почасти через це вважає своє дитинство щасливим, бо мала особливу ніжну любов від батька, який під час голодомору втратив маленьку сестричку, тож обожнював Марійку за двох. Це не зважало йому її та синів виховувати працелюбними та сумлінними. Кожен з малку мав власні обов’язки — “сапати в городі, збирати врожай, наглядати за домашніми тваринами”.
Діти з ранку до ночі хазяйнували самі, бо тато-тракторист в будь-яку пору року був зайнятий на роботі, мама з весни до холодів важко працювала у полі, а взимку шила, вишивала пацьорками сорочки та горбатки. В ті часи за роботу в колгоспі не платили, а налічували трудодні, але ж сім’ю з сімох дітей чимось потрібно було годувати.
Вже дорослою жінкою пані Марія з доброю усмішкою пригадує, як сільські родини рік відкладали копійки, щоб до Великодня одягнути та взути дітей у все найкраще, а потім дивитись на них гарнесеньких і душею радіти: “Коли йшли святити паску і кошики, цілу ніч біля церкви стояли, і всі діти — теж, в нових черевичках, капчиках, новому одязі, кожний тішився своєю дитиною, а дитина тішилася тією обновою”.
Між тим у батьків був ще один дуже важливий привід для радості та гордості, це коли їх діти добре навчались.
“Тоді це було за честь. Під час загальних шкільних зборів батьків, діти яких вчаться гарно, запрошували до президії. Тільки уявіть собі: людина, яка сама не має освіти, сидить там і пишається, бо діти цього заслужили! То ми й старалися! Цікаво було вчитися і змагатися з іншими дітьми навіть в тому, хто прочитав більше книг”, – каже жінка.
Василь Бужняк завжди казав дітям: “Знання не маєте за плечима носити, воно вам ніколи не зашкодить”. Тому дітей, що мали здібності до навчання, батько відправив у вищі навчальні заклади.
Так старший син став кадровим військовим, а донька закінчила педагогічне училище та університет. З самого дитинства Марії він прищепив любов до слова: “Пам’ятаєте, були такі настінні річні календарі, де щодня відривався листочок? – Цікавиться вона, плекаючи дорогі серцю спогади. – Зі зворотного боку того листочку завжди була якась цікава інформація чи вірш. І ми з татом постійно інформацію зачитували, а вірш заучували. А тато ще підбадьорював: “А ну розкажи той вірш! Ой як в тебе гарно виходить!”. Так він стимулював мене до слова, до навчання”.
Вчитись було цікаво й приємно, жити — принизливо і важко
Після закінчення школи юна Марія по слідах старшого брата поїхала до Чернівців навчатися на вчительку молодших класів у педагогічному коледжі. Згадує, як сільські дівчата старалися дістатися рівня міських, а ті та педагоги їм щиро допомагали: “У нас була дружна група. Ми навіть і зараз вітаємо одна одну з днем народження, дівчата щотравня зустрічаються. Я правда, поки не можу до них приєднатися”.
Чернівці з їх чудовою старовинною архітектурою справили на романтично налаштованих Марію та її подруг сильне враження: “Коли вперше побачили університет, взагалі очі на лоба полізли — така краса! А ще мене притягували вулиця Кобилянської, кінотеатри, квіткові базари та парк імені Тараса Шевченка (раніше мав ім’я радянського сатрапа Калініна, – ред.), де можна було пройтися доріжками між дерев. Особлива фантастика восени, коли під ногами шелестить листя і ти йдеш суцільна з цією красою. Це незабутньо! До того ж молодість, а з нею палкі закоханості. Ходили трішки на танці в парк, робили вечори у гуртожитках. Хлопці до нас приходили, ми танцювали, готували пироги, вареники. Є що згадати — цікаве життя!”
На останньому курсі Марія вийшла заміж за художника Василя Гаврилюка із Заставни та приїхала до нього в село. Поки не пішла у декрет, працювала у шкільних групах продовженого дня у сусідній Веренчанці. А коли донці виповнилося півтора рочки, пані Марія нарешті прийшла в школу в якості вчительки. Протягом чотирнадцяти років в кожному наборі першачків першим кроком в країну знань був урок українознавства.
“Десятки пар дитячих оченят на тебе дивляться й чекають, що ти їм скажеш, покажеш і куди поведеш. І ти ведеш до четвертого класу, потім набираєш нових. Діти дуже гарні, цікаві, веселі, старанні. Ми робили з ними позашкільні заходи за участю батьків, які завжди охоче допомагали — шили костюми, робили корони і звичайно – циліндри, білі шарфики та чорні піджаки. Бо традиційно на випускний ми передягали діточок в джентльменів і вони талановито розігрували різні сценки, на що приходила подивитися вся школа!” – дзвінко, мов дівчинка, сміється Марія, згадуючи ті часи.
А за хвилину її голос згасає, бо якщо відволіктись від шкільних справ, треба зізнатися, що в побутовому, сімейному плані, ті часи були дуже важкими. Зарплати не платили місяцями. Замість грошей навіть вчителям (!) іноді привозили ящики горілки, цукерки та якісь покривала.
“Як вижити? – Тихо, немов у самої себе, запитує пані Марія. – Важко було: днями працюєш у школі, а на вихідні мусиш збирати якісь сири, сметану, молоко, буряки, кукурудзу, їхати на базар і продавати. Уявляєте? А на той період я вже мала двох дітей, яких треба було у щось взути, одягнути. А вся відповідальність на мені. Навчаючись заочно на філологічному факультеті університету, щоб заробити на автобусний квиток до Чернівців, ввечері рвала на полі горох, вночі його лущила, вранці насипала в стаканчики та йшла на базар продавати. Після обіду — зайняття в університеті, ввечері вертаюся у село, знову рву горох, щоб вранці на базарі продати і зібрати гроші на завтрашню дорогу”.
Університет пані Марія закінчила в 2001 році, і тоді ж один з братів, знаючи про її надважке життя, запитав, чи не хоче сестра поїхати на заробітки у Рим, де вже працює його дружина. Для жінки, яка понад усе душею була прив’язана до родини, навіть думати про це було страшно, старшій донечці на той час були 13 років, молодшій — шість.
Але іншого виходу пані Марія не мала, тож залишила дівчаток на чоловіка та бабусю Орисю. Брат з дружиною допомогли з оформленням документів та грошима на дорогу і вчителька рушила в Італію…
“Рим мене зустрів з любов’ю та словами “Белла!”
По дорозі жінці було дуже страшно, – вона ніколи не виїздила так далеко від домівки. В якийсь момент не витримала й каже водіям: “Хлопці, то вже зупиняйтеся, не везіть мене так далеко, я додому повернусь!” Але окрім необхідності заробити на життя для родини у вчительки був ще один виклик: “Моя старша донька навчалася в музичній школі, їй конче було потрібно піаніно. Я вирішила: поїду на рік, куплю те піаніно, трошки зароблю, а потім повернуся”.
Вона приїхала в Рим до невістки, яка і вдень, і вночі була на роботі. В орендованому житлі можна було тільки ночувати, бо господарі не хотіли, щоб квартирантки плутались у них під ногами. Тож, новоприбула українка вимушено днями перебувала на вулиці.
“Багато хто таке пережив, у декого бувало і гірше!”, – спокійно коментує ці обставини пані Марія. Здається, що за її пам’ять чіпляється тільки щось тепле та гарне: “Знаєте, як мене зустрів Рим? В перший чи другий день після приїзду сиджу на лавочці в парку, вчу слова. Аж раптом італієць, який проходив повз, зриває з олеандра квіточку, дарує мені, посміхається і каже щось там “Белла…!” (в перекладі з італійської — гарна) і йде своєю дорогою. Уявляєте, який це жест! Фантастика! Я його ніколи не забуду! Взагалі-то в моєму житті попри всі негаразди зустрічалося дуже багато хороших людей… Потім в Римі вже почалась робота. Невістка доглядала бабу й діда, варила їсти, прибирала в хаті. Більшість з нас саме це й робили”.
Першу роботу їй знайшли в заможній єврейській сім’ї, в якій дуже по-доброму ставилися до своєї робітниці-українки. Розуміючи, що вона мовчазна через те, що майже не знає італійську і соромиться сказати щось неправильно, вчили терпляче, на прикладах. А українка й сама навчалась весь вільний час — по дві години після обіду та ввечері в кімнатці для обслуги. Пані Марія розповідає, що ніколи не сідала за стіл разом з цією численною родиною, але перший шматочок десерту спочатку несли їй на кухню, а потім вже їли самі…
Після того у неї було багато роботодавців, про яких жінка згадує тільки хороше. В перший ж рік вона досягла бажаної цілі — відіслала родині гроші на піаніно. Вимріяний музичний інструмент донька купувала разом із татом. А потім завдяки маминим зусиллям вся сім’я переїхала із села до Чернівців.
Щодо життя самої Марії, на щастя, воно не обмежувалося тільки роботою. У Римі була згуртована українська спільнота, щонеділі люди зустрічалися в одному з парків, спілкувалися, разом обідали на пікніках, танцювали, відзначали дні народження. На такі події всі чекали сюрпризів від пані Марії — “О, зараз щось буде!», бо вона мала схильність до поезії й готувала для кожного іменинника поетичні шаржі, дуже дотепні, веселі та добрі. Цілі маленькі поеми, які часто не тільки читали вголос, а й розігрували в особах.
Проте, філологиня вже почала писати серйозні вірші, їй було що сказати світу, і мабуть, прийшов для цього час. Але тоді сімейні клопоти відволікли її від поезії – до Риму приїхав чоловік, який згодом захотів оселитися з дружиною в Мілані. А пізніше, коли пані Марія поїхала до України провідати дітей, чоловіка запросив до себе товариш, який проживав у Анконі. Тож повертаючись до Італії, жінка попрямувала в це старовинне мальовниче місто на Адріатиці.
З друзями біля ЧНУ ім. Юрія Федьковича
Щодо Чернівців, туди вона приїздила щороку, бо мусила не тільки побачитися з рідними, а й вдихнути, почути українську землю, побачити рідні небеса. “Колись нас, дівчат, що працювали в Італії, возив місцевий водій Орест, і коли в 2003 році я вперше (через два роки після від’їзду), перетнувши кордон, побачила український прапор — ото були сльози! Орест і каже нам: “Жіночки, а ну подивіться на наше небо!” А там дійсно такі хмари, що очей не відірвати. І я з того часу всім говорю, що найкращі в світі хмари в Україні”.
“Маріє, досить!” – життя й поезія чекати не будуть
“Якщо уявити Італію чоботом, Рим знаходиться на гомілці, Анкона трошки вище, на литці, теж на березі моря. В цьому місті все прийшлось починати спочатку — шукати житло й роботу. Це було важко, але доньки потребували підтримки, а у старшої ще й народилася дитина — моя чудова онука. Маленька з мамою навіть три роки жили зі мною в Італії, але потім повернулися в Україну, бо важко лавірувати між роботою, дитсадком та дитячими хворобами. Щоб зрозуміти наскільки важко мені було стати на ноги, скажу, що якось я три доби працювала без перерви і сну”.
Мабуть, десь в той час жінка й сказала собі: “Маріє, досить!”, бо нарешті вирішила вибиратись із складних життєвих обставин, куди потрапила через свою поступливість і доброту. Потрібні було щось міняти і починати жити так, “як я сама себе бачу в цьому житті”.
Робота, звісно, нікуди не ділася, але пані Марія нарешті серйозно повернулася обличчям до поетичної творчості, на яку до цього завжди не вистачало часу, сил, натхнення.
Вона вдячна буковинському поету і письменнику Мирославу Лазаруку, який зробив об’єктивну оцінку творів поетки-початківиці, а потім допоміг в 2021 році надрукувати її першу збірку – “Жінка з літа”: “Про що моя лірика? Про все! Про акацію, маргаритки, дощ, листочок, цикорій, про яблуньку, хмари, море і про людей”.
У першій збірці, щемко і щиро, поетеса також торкнулася теми втрат та війни, яка в Україні триває вже більше десяти років. Потім була друга збірка — “Чужий листопад” і третя – “Назустріч сонцю”.
За п’ять років у світ вийшло п’ять збірок поезій Марії Гаврилюк-Бужняк. Дві з них — дитячі. Перша – “Маргаритки для Маргарити”, що присвячена улюбленій онучці, вийшла в 2023 році. Пані Марія і Маргарита домовилися, що ця книжка буде їх спільним проектом і всі гроші від продажу підуть на ЗСУ. Так і зробили, а частину тиражу пороздавали дітям біженців в Італії та переселенців в Україні, зокрема, на Батьківщині поетки — в селах Кадубівці, Василів, Чуньків.
Друга дитяча книга “Обпалені маргаритки”, що надрукована в минулому році, вийшла більш серйозною та дорослою, бо в ній зібрані твори про війну, голодомор, а також – деякі настанови, зокрема, про те, як важливо любити свою країну і розмовляти українською.
Ця книга для поетки важлива не тільки дотичністю до неї онуки Маргарити, а й малюнками дівчинки Антонінки з сусідніх Кадубівців, яка зображує геноцид, дітей, вогонь і на розверзлих грудях – серце з колючками. Тато Антонінки, Руслан, приїхав з Іспанії, щоб добровольцем захищати Україну, і загинув у Харківській області. Для дівчинки це велике горе, від якого трохи відволікає творчість і прагнення допомогти татовим побратимам. 50 примірників “Обпалених маргариток” Марія Гаврилюк-Бужняк віддала цій дівчинці, тепер вона розігрує їх на заходах і збирає гроші на грілки для підрозділу, де служив тато.
Акція на підтримку України, організована українською діаспорою в Італії. На задньому плані Марія Гаврилюк-Бужняк
Згадуючи про власне дитинство, пані Марія зізнається: “Мене здавалося, що поети та письменники це маленькі земні боги, які уміють ось так складати вірші, ось так писати пісні. Мені здавалося, що я ніколи до цього не дотягнуся”.
Але вона дотягнулася, ще й як! Багато її віршів згодом стали піснями. Народження кожної авторка святкує, як власний День народження: “Пишу поезії. А якщо композитору якась сподобається і надихне, народжується пісня. Перша з’явилась, завдяки співаку і композитору Андрію Подольському. Він живе в тридцяти кілометрах від мене і є головою громадської організації “Разом для України”.
“… коли буде перемога”
Пані Марія є активною членкинею цієї організації, яка проводить мітинги, організовує пізнавальні заходи, активно протистоїть російській пропаганді, розповідає про українську історію і популяризує нашу культуру. В організації відзначають річниці з дня народження видатних українців — Тараса Шевченка, Лесі Українки, а також трагічних подій в історії держави — Голодомору, початку російського повномасштабного вторгнення. Проводять конкурси талантів, творчі вечори, виставки й презентації. Оскільки до таких заходів, як-от до різдвяних вертепів, долучаються італійці, відбуваються вони на двох мовах.
З початком повномасштабного вторгнення задачі організації розширилися. Перше за все, це збір речей для біженців. Італійці традиційно робили це у церквах. В магазинах організовували збір продуктів. Звісно, потребували допомоги й українські військові. Особливо в медикаментах, які неможливо придбати в аптеках без рецепту. Тож, волонтери зверталися за рецептами до місцевих лікарів і ті допомагали. “Активність була дуже висока, – каже пані Марія. – Рефрижератори їхали та їхали від нас в Україну на допомогу тим, хто постраждав найбільше”.
Мітинг в місті Болонья проти московської пропаганди на теренах Італії
Сама вона про початок вторгнення дізналася від доньок, які вже жили у Львові. Від тієї звістки у жінки забрало дихання. Сім днів, не роздягаючись, вона провела на дивані, слідкуючи за новинами, і не могла зрозуміти, як гомо сапієнс міг дійти до такого звірства. Роботодавці, побачивши душевний стан Марії, запропонували взяти два дні на відпочинок. Та відповіла: “Я не зможу, бо за ці два дні зійду з розуму! Давайте візьму, коли буде перемога, щоб нарешті змогла виплакатись”.
За словами пані Марії, з того стану її вивели не тільки прохання дітей, а й “світлина з якогось буковинського сайту, де люди на інвалідних колясках робили “коктейлі молотова”. Вразила українська сила волі і надихнула до праці і віри в перемогу”.
Пані Марія, як поетка прекрасно розуміє силу літературного слова, а живучі в Італії, де багато прихильників країни-окупанта та її вождя, – ще й важливість вчасно сказаного слова правди. В Анконі українці організували творчу зустріч з маріупольською поеткою Оксаною Стоміной, яка презентувала збірку “Не відправлені листи”, присвячену коханому чоловікові, якій майже чотири роки знаходиться в полоні. Оголена правда про війну зачепила серця кожного. Італійці слухали і плакали від почутого.
Так сталося, що напередодні нашої розмови відбулася презентація п’ятої збірки віршів пані Марії. Було відчутно, що емоції з того яскравого творчого заходу у поетки ще не вляглися: “В Анконі відбулася презентація книги, а потім музично-поетичний вечір, поділений на три частини: Війна, Кохання й Натхнення. Були пісні, вірші, а ще ми світлячками, яких купили в магазині, виклали на підлозі карту України”.
Різдвяний вертеп, де його героями були – Марія, Йосип, Андрей Шептицький, Йосип Сліпий, Любомир Гузар, козак, воїн УПА, сучасний воїн, перекинчик , Леся Українка (в її ролі пані Марія)
Я щодня святкую життя”
Пані Марія зізнається, що серед всіх тривог і викликів навчилася бути щасливою. “Знаєте, що мені присилають друзі? – Весело питає поетка. – Відео, де шум моря, чи фото соловейка на дереві. Кажуть, побачила соловейка, згадала вас. Сьогодні мені надіслали світлину з Поділля – червоні грона калини, вкриті снігом. Хіба можна цю красу не любити? Хіба можна не любити мрію, яка робить людину щасливою?”
У цій жінки багато мрій — колись написати книгу про свою долю, нелегку, але цікаву. Організувати в Анконі регіональний фестиваль української пісні, вже знайшлися спонсори і є команда – дай Бог усім, таку мати. Не мріяла і не сподівалась, але завдяки підтримці друзів рік тому стала членом Національної спілки письменників України. Зараз дуже радіє об’єднанню українських асоціацій в Італії в єдину мережу NAU, яка тісно співпрацює зі Світовим Конгресом Українців: “Приємно відчувати українське серцебиття по всьому світові. Бо ми належимо до гідної нації!”
Пані Марія розмірковувала над тим, що 25 років в Італії – великий проміжок життя. Але навіть він і своя хата (жінка придбала її на зароблені кошти) не спонукали її взяти італійське громадянство: “Себе уявити напівіталійкою можу, напівукраїнкою – важко. І я така не одна. Багато хто тільки тілом в Італії, а душею – в Україні. Хоча, звісно, Італію я також люблю. І взагалі, найважливіше у цьому світі – навчитися любити. Бо все, що є найкращого на землі, бере початок завжди з любові”.
Від Марії Гаврилюк-Бужняк:
Мої слова поклали на музику Юрій Марусяк (найперша пісня “Вальс” про рідне село Василів), Богдан Косопуд (Заслужений діяч мистецтв України), Геннадій Володько, Богдан Братівник, Ілля Гайдей, Петро Стеца. Але найбільше написав пісень на мої рядки Андрій Подольський, голова нашої асоціації “Разом для України”. Ці пісні у його виконанні звучать на багатьох творчих заходах для української та італійської публіки.
Не можу не згадати моїх буковинських друзів, які стали натхненниками у випуску збірок поезій і поштовхом та надійним плечем у найважливішому моєму творчому кроці – вступу до Національної спілки письменників України. Це Микола Черешнюк, Світлана Масловська, Юрій Кушнір, Степан Панчук. Вони повірили в мене так, як я сама в себе ніколи не вірила. І це безцінно…
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото надані редакції героїнею матеріалу
