Українці непереможні: Жінка з Хмельниччини стала операторкою «Patriot» після загибелі чоловіка на фронті

Вік­то­рія Кузь­мі­на — од­на з пер­ших ук­ра­їнок, що опа­ну­ва­ла но­віт­ній зе­ніт­ний ра­кет­ний ком­плекс Patriot. До вій­ни — щас­ли­ва ма­ма двох ді­тей, по­руч із чо­ло­ві­ком Вік­то­ром слу­жи­ла в По­віт­ря­них Си­лах.

Їх­ня мрія про дім та мир­не май­бут­нє згас­ла 24 лю­то­го 2022 ро­ку, оповідає історію неймовірної жінки видання “День за днем”.

Жит­тя Вік­то­ра обір­ва­ло­ся, як стру­на, у пер­ший день вій­ни з ро­сій­ським аг­ре­со­ром. Він за­ги­нув на Схо­ді кра­їни під міс­том Сва­то­ве Лу­гансь­кої об­ласті, за­хи­ща­ючи Ук­ра­їну від не­на­вис­но­го во­ро­га, бу­ду­чи вір­ним при­ся­зі та у­особ­лю­ючи в со­бі най­кра­щі якос­ті офі­це­ра і обо­рон­ця рід­ної зем­лі.

13 бе­рез­ня 2022 ро­ку меш­канці Су­дил­ко­ва про­ве­ли в ос­танню путь за­гиб­ло­го Ге­роя Вік­то­ра В’ячес­ла­во­ви­ча Кузь­мі­на, вір­но­го си­на Ук­ра­їни, під­полков­ни­ка 96-ї Ки­ївсь­кої зе­ніт­но-ра­кет­ної бри­га­ди.

Вік­тор на­ро­див­ся і ви­ріс у рід­но­му Су­дил­ко­ві, що на Ше­пе­тів­щи­ні. Тут нав­чався у міс­це­вій шко­лі, тут зус­трів своє ко­хан­ня. Ра­зом із дру­жи­ною ви­хо­ву­ва­ли двій­ко ді­тей.

Піс­ля за­ги­бе­лі чо­ло­ві­ка Вік­то­рія не зла­ма­ла­ся.

«У пам’ять про нього во­на про­дов­жи­ла служ­бу, вив­чи­ла ан­глій­ську, прой­шла склад­ну під­го­тов­ку і ста­ла опе­ра­то­ром од­но­го з най­су­час­ні­ших ЗРК сві­ту. Її під­розділ має на ра­хун­ку по­над 150 зби­тих во­ро­жих по­віт­ря­них ці­лей. Кож­на — це вря­то­ва­ні жит­тя і збе­ре­же­ний спо­кій ук­ра­їнсь­ких міст. Вік­то­рія Кузь­мі­на — прик­лад нез­ламнос­ті ук­ра­їнсь­кої жін­ки, яка три­має не­бо, пам’ять і ві­ру в Пе­ре­мо­гу», — роз­по­ві­да­ють її іс­то­рію у По­віт­ря­но­му ко­ман­ду­ван­ні «Центр».

Поп­ри служ­бу і ма­те­ринс­тво, Вік­то­рія здо­бу­ває но­ву ос­ві­ту — «Пра­во», бо ві­рить: си­ла Ук­ра­їни — у зброї, знан­нях і спра­вед­ли­вос­ті.

— Мій ти­по­вий день по­чи­на­єть­ся о 5-5:30. Я зай­ма­юся йогою. По­тім во­жу ді­тей, зби­раю їх в шко­лу. Во­ни люб­лять сві­жень­кі сні­дан­ки. Так, я на­ма­га­юся бу­ти і та­том, і ма­мою, ко­лись стро­гою, але хо­четь­ся, щоб во­ни за­пам’ята­ли дім, за­ти­шок, лю­бов ма­ми. Зна­ли, що я їх зав­жди під­три­мую. Всю лю­бов, яку я маю, яка не вит­ра­че­на, вся для них, — до­дає жін­ка.

Піс­ля то­го, як ді­ти ви­ру­ша­ють до шко­ли, во­на їде на служ­бу. Там — ін­ший ви­мір від­по­ві­даль­нос­ті, де на ко­ну не тіль­ки влас­не жит­тя, а й без­пе­ка ці­лих міст і ре­гі­онів.

— Я ро­зу­мі­ла, що моя від­по­ві­даль­ність, мої знан­ня в ЗРК С-300, во­ни да­дуть ефект. Зла­год­же­ність — це, вза­га­лі, ос­но­ва ос­нов на­шо­го ко­лек­ти­ву і ефек­тивної його ро­бо­ти, — заз­на­чає Вік­то­рія.

Зіз­на­єть­ся, ко­лись во­на жар­то­ма ка­за­ла со­бі:

— Під­пи­шу кон­тракт на три ро­ки, а по­тім ска­жу: та ну його, пі­ду в нор­маль­не жит­тя». Але під­пи­са­ла вже дру­гий кон­тракт. Бо ро­зу­мію: нас­прав­ді, ко­жен по­віт­ря­ний бій — це спа­сін­ня ти­сяч лю­дей.

Спер­шу во­на слу­жи­ла опе­ра­то­ром ЗРК С-300. Їй зав­жди по­до­ба­ло­ся діз­на­ва­ти­ся щось но­ве. Ка­же, не від­чу­ва­ла різ­ни­ці між со­бою (хо­ча бу­ла сол­да­том) і офі­це­ра­ми у знан­нях.

Ко­ли за­кор­донні пар­тне­ри зап­ро­по­ну­ва­ли Ук­ра­їні но­віт­ній, до то­го ж про­ти­ба­ліс­тичний ком­плекс, яко­го ра­ні­ше не бу­ло в на­шій дер­жа­ві, во­на не ва­га­ла­ся:

— Я за­пи­та­ла ко­ман­ди­ра, чи мо­жу я бу­ти там. Я не знаю, чо­му бу­дуть вчи­ти, як вчи­ти. Але я це точ­но ос­вою. Я знаю, що я це ос­вою…

Ко­ли Вік­то­рія го­во­рить про пе­ре­мо­гу, то ба­чить її не тіль­ки як за­вер­шення бойових дій:

— Пе­ре­мо­га для ме­не — це ко­ли лю­ди про­ки­нуть­ся, зро­зу­мі­ють, хто во­ни, для чо­го во­ни тут. Зро­зу­мі­ють, яко­го ве­ли­ко­го ро­ду ми є на­щад­ки. Що ми не мо­же­мо се­бе зрів­ню­ва­ти зі сво­їми во­ро­га­ми, го­во­ри­ти їхньою мо­вою, слу­ха­ти їх­ні піс­ні і філь­ми. Що це все нам чу­же і во­ро­же. І пе­ре­мо­га — це ко­ли сло­во «Ро­сія» поч­нуть асо­ці­юва­ти з сло­вом «вбив­ця».

Джерело