За інформацією: Суспільне Чернівці.
-
Переселенці-пенсіонери з Донбасу, що врятувалися від смерті, волонтерять на Буковині
Рідний дім покидали, коли вже від диму сльозилися очі, а від гуркоту пострілів, змішувалися звуки. Дві сумки, в яких дві шуби з натурального хутра та футболка з портретом Тараса Шевченка, – усе з нажитого за життя майна, що встигли забрати з собою. Українці, родом з Лимана та Бердянська, що оселилися на Буковині, розповіли про допомогу військовим ЗСУ, особисті трагедії та буковинську гостинність.
За проукраїнську позицію та допомогу солдатам ЗСУ Володимира Коробієнка розшукували окупанти. Його дружину, одну з небагатьох проукраїнських працівниць місцевого дитсадка, дражнили на роботі прихильники “руського міра”.
Про українців рашистам повідомили свої ж лиманці, та “ждуни”, як м’яко їх називає Володимир Коробієнко. Щоб не вбили та не закатували, родина Володимира та Галини Коробієнків залишила власний будинок та фермерське господарство й виїхала на Буковину.
У Лимані носив військовим ЗСУ їжу, в тилу – водій на передову
Володимир Коробієнко
Володимир Коробієнко – вже на пенсії. Разом з дружиною Галиною вони оселилися в селищі Берегомет. Тут доглядають за двома котами власників житла, в якому живуть, а також волонтерять.
– Тільки приїхали сюди, а руки же можуть щось робити, ну то й допомагаю у всьому. Що потрібно й де, то й поприбиваю й пороблю, – розповідає Володимир Коробієнко. – Як приїхали на Буковину, то спершу допомагали з жінкою плести маскувальні сітки. Моя Галина й досі вдома ріже все на сітки.
“Їздив на передову до хлопців. Наш волонтер каже: “Дядя Вова, потрібен водій”. Ну які можуть бути проблеми? Поїхав. Навантажили дві тонни всього. Тож, туди складнувато було їхати. Звідти ж легше, – продовжує пан Володимир. – Їздили в Новонадєждино Харківської області. До нашого Лиману не так уже й далеко. Звідти видно справжню війну. Чути її звуки. А хлопці же наші із ЗСУ так тішаться домашнім смаколикам. Буває, що й просльозитися можуть”.
Пан Володимир мріє повезти гуманітарну допомогу до рідного Лиману. Відвідати обійстя свого дому.
– Від хати нашої стіни одні залишились. Деяка техніка ще стоїть. Стіл у вітальні, за яким приймали гостей, – каже чоловік, намагаючись зосередитись на деталях важкої теми. – Наші берегометські волонтери до Лиману вже їздили. Фотографії нашої зруйнованої хати нам привезли. А ще жінці її ж швейну машинку, яку забрали з обгорілого дому сусіди.
Галина Коробієнко добре шиє. У Берегометі до неї звертаються, коли потрібно щось підшити, а чи навіть пошити. Швейну машинку позичала, а коли привезли свою з рідного дому, то розплакалася.
– Ми ж, коли прийняли рішення про виїзд, то і взяти з собою багато не могли, – розповідає Володимир Коробієнко. – З найціннішого -дві жінчині шуби та моя футболка з зображенням Шевченка.
У рідному Лимані Володимир Коробієнко дуже вболівав за україську армію.
– У мене ж ферма куряча невеличка була, то я яйця солдатам підносив. Свою артилерійську установку і три САУ наші за 200 метрів від мого дому поставили, – ділиться чоловік. – Установка артилерійська 4 рази стріляє й їде відразу. Потім у відповідь – прильоти.
“Вікна в будинку мали бути відкриті й підперті книжками, – каже Коробієнко. – Три вистріли й книжки з підвіконника злітають, вікна всі відкриваються й двері. Якщо би не відкривали вікна, то й повилітали би”.
Їли засушений хліб, а вбитих ховали на городах
Галина Коробієнко
“Війна! Чуєш, що війна”, – вигукнула в телефонну трубку Галина Коробієнко, зателефонувавши чоловіку 24 лютого зранку з роботи.
Того дня внук Владик не пішов до школи. А Галина, працівниця місцевого дитсадка, не працювала з дітьми.
– На роботі було різне. Багато хто вірив, що України вже не буде. Багато хто цього чекав, – каже пані Галина. – Нерідко поверталася додому після чергових суперечок і ділилася з чоловіком почутим. Дуже прикро, та чимало людей у перші дні вторгнення встигли “перевзутися”.
В перші дні війни прилавки магазинів стали порожніми.
– Ми підлаштувалися. Хліб сушили на мотузці, а потім їли, – каже пані Галина. – Донька з онуком ще в перші дні виїхали на захід країни. Ми ж із чоловіком жили в підвалі ще кілька місяців.
“Я жила в підвалі, – додає жінка. – А він постійно виходив, цікавився усім, що відбувається. Відстоював проукраїнську позицію. Сперечався. Ми мусили виїхати. Бо місцеві ждуни, ми знаємо цих людей, уже розповіли москалям про нас”.
Покинути нажите за все життя майно подружжя зважилося всередині травня. Вони замовили бронемашину, взяли дві сумки речей та вирушили в дорогу, на Буковину.
– У той день, коли вирішили остаточно поїхати, війна вже впритул наблизилась до нашого дому: очі сльозилися від їдкого диму. Було важко дихати. Горів сосновий ліс, трава у лузі. А від постійного гулу снарядів та вибухів, мішалися звуки. Відчуття смерті та відчаю просто вирувало в повітрі, – пригадують Коробієнки.
“У мене сусід загинув через дорогу. 42 роки йому було. Сидів у підвалі, вийшов покурить, а міна прилетіла і його розірвало, – говорить Володимимр Коробієнко. – Сусідка також пішла собаку погодувать і міна прилетіла. На кладовищі же орки поставили міни, то всіх ховали на городах. Отож, іншого виходу, як їхати звідти, в нас не було”.
“На Буковині відчули запах весни”
Коробієнки цього року садитимуть у Берегометі город. Купили насіння та домовились про невеличку ділянку з місцевою мешканкою Тетяною.
– А всього взяли, – каже пан Володимир. – Будемо сіяти помідори, огірки, перець, баклажан, “сині” ще в нас кажуть, щавель, кріп. Жінка любить поратися в городі.
Володимир Коробієнко
Розмова стає більш жвавою.
– На Буковині тут так гарно. Я б уже й залишився тут жити. Тут відчувається запах весни. А там – диму та смерті… Що в Лимані? Хати нема. Ждунів залишилося безліч. Як після перемоги вони не поїдуть і наші поліцейські не дадуть їм ради, то нищитимемо всіх особисто, а потім будемо сидіти у в’язниці… Та інакше України не буде, – розмірковує пан Володимир, показуючи обійстя Тетяни Боднарюк, яка виділила їм ділянку під город.
Пані Тетяна радо запрошує до свого будинку. На порозі нас зустрічає пес Патрон, дуже схожий на українського пса-героя.
До російського вторгнення жінка 20 років прожила в Італії, а під час війни хоче бути корисною рідній Україні. В пані Тетяни живе 88-річна переселенка з Бердянська Галина Столяр. А коли взимку вимикали світло, то грітися до неї приходили й Коробієнки.
Галина Столяр у свої 88-м волонтерить, готує стрічки для маскувальних сіток ЗСУ
– Я нічим не особлива. Люблю Україну. Допомагаю, чим можу, українцям. Мій дім завжди відкритий для людей, – каже пані Тетяна, заварюючи ароматну каву з корицею.
– Ні-ні, не треба мене фоторафувати. Це зайве. Я – звичайна жінка, що любить людей та Україну. Не потрібно, – відказує, пропонуючи скуштувати цукерки на вибір – звичайні шоколадні та ті, що для посту.
“Ніколи не думала, що поживу в будинку для престарілих”
Галина Столяр
Галині Столяр, що виїхала з Бердянська, вже 88 років. Тетяна замінила бабусі доньку, яка змушена була поїхати на заробітки, аби прогодувати сім’ю.
– Почалися обстріли. Вимкнули газ, не було світла. Ми мусили виїжджати, – розповідає Галина Столяр, запрошуючи до своєї кімнати. – Дорога була нелегкою. Поїхали в Чернівці. Тут живе моя старша донька. Та квартира в неї невеличка. Тож місяць я жила в будинку престарілих. Ніколи б не подумала, що спіткає таке лихо на старості літ. Там же всякі люди. І хворі, й кволі. Я те товариство місяць терпіла. А далі, Бог допоміг, і знайшли житло в Берегометі.
Незважаючи на солідний вік, пані Галина добре почувається. Багато читає. А ще вдома вирізає стрічки та плете маскувальні сітки для армії.
“Доню, та ж ті солдати бідолашні, так натерпілися задля нас, задля України, – промовляє пані Галина. – Чим ще їм допоможу? Ото сиджу й плету, вирізаю тканину”.
Галина Столяр розкладає на ліжку шматок білої тканини й показує, як вирізати стрічки на сітки. Все має відповідати пропорціям.
“А головне – це працювати з душею. З любов’ю та вдячністю, – каже жінка. – Наші захисники відчувають підтримку. Коли згуртуємось, то скоріше переможемо й повернемось додому”.
– Я все життя пропрацювала касиром на залізничному вокзалі. Багато в житті своєму бачила, багато де була. Багато працювала, – відказує Галина Столяр. – Заробляла гроші. Думала, на старості вже поживу для себе. А москалі забрали в мене старість. Я змушена шукати чергові сили, щоби допомагати боротися з ворогом, щоби повернутися додому й жити звичним життям в моїй Україні.
Марина КОРПАН, журналістка
Спеціально для БукІнфо (с)
Світлини авторки
