-
Родина Золотарьових в Чернівцях. Знову всі разом
Навіть під час війни напередодні новорічно-різдвяних свят люди мріють про диво, пестять в собі дитину і загадають бажання. Щоб там не відбувалось в буремному світі, чарівність різдвяних вогників ніхто не відміняв. Думаючи про це, я згадую дівчат, жінок, які в той час, коли інші метушилися в пошуках ялинкових прикрас, йшли на Центральну площу Чернівців, щоб нагадати про тих, хто не має ані свят, ані свободи. Вони кричали світу про чоловіків, батьків та синів, які були в полоні вже друге Різдво. По всій Україні проходили акції, які так і називалися — “Друге Різдво у полоні”. В Чернівцях наприкінці 2023-го однією з організаторок цієї акції була Ольга Золотарьова, дружина морського прикордонника Сергія, який у травні 2022 року за наказом командування вийшов з “Азовсталі” в полон.
На всі акції на захист військовополонених та зниклих безвісті Ольга завжди брала з собою маленького сина, а дома показувала йому фото батька, “щоб не забув”.
Не знаю, що сподівався отримати від Святого Миколая в ті свята маленький Михайлик, проте точно знаю: його мама прагнула одного, щоб її коханий Сергій якнайшвидше повернувся з полону: живий та здоровий. І навряд чи тоді Ольга згадувала про довоєнну мрію, яку плекала разом з чоловіком — започаткувати свою, нехай і маленьку справу.
Але дива трапляються! Мрії Ольги Золотарьової збулися: за два місяці, у лютому 2024 року, її чоловік в результаті обміну військовополоненими возз’єднався з родиною, а у вересні 2025 року вони разом відкрили свій маленький бізнес.
Знайшли одне одного на сайті знайомств
Вони — дуже помітна пара, обидва рослі, красиві, здається й народилися спеціально одне для одного. Між тим, Сергій — з Шостки, Ольга — з Маріуполя, а знайшлись вони на сайті знайомств, куди зазирнули із цікавості та в пошуках спілкування.
Оля на той момент закінчила Національний університет “Одеська морська академія”, де здобула професію «Менеджер організації морського транспорту», однак потім працювала в Маріупольському міськгазі. Хоча в дитинстві дуже любила домашніх тварин і мріяла бути ветеринаром.
21 квітня 2023 г. річниця знайомства. Я чекала тебе все життя. Тепер знов чекаю…
Сергій з покликанням визначився не зразу, підростаючи, бачив себе космонавтом, військовим та бізнесменом.Коли став дорослим, встиг поїздити по заробітках, отримати професію вчителя фізичного виховання та захисту Батьківщини, пройти строкову службу в армії і підписати контракт з 23-м загоном Морської охорони Державної прикордонної служби України, бо з дитинства був зачарований романтикою військової справи.
Хто знає, чи перетнулися б їх життєві шляхи, якби Ольга разом з подружкою не засіли на сайті знайомств, щоб поспілкуватися з незнайомцями. Поспілкувалися вдало — обидві вийшли заміж. До цього Ольга довго листувалася з майбутнім чоловіком, потім танцювали у клубі на дні народження його побратима, ходили разом на великодні шашлики.
Побралися Оля з Сергієм в 2015 році, щасливо жили в Маріуполі, який повільно, але впевнено розквітав. Кожен займався своєю роботою, а разом вони прагнули започаткувати бодай маленький бізнес. Оля уявляла, як відкриє зоомагазин, свої ідеї були і у Сергія, але втілювати свої плани подружжя не поспішало, бо не вистачало вільних грошей, а головне стримувала нестабільна ситуація на Донбасі. А потім понеслося: особиста щаслива подія — народження сина і повільне насування глобальної біди – епідемія Ковіду, початок повномасштабної російської агресії.
Мирний Новий рік у Маріуполі. Ніхто не знав, що скоро їх розлучить війна…
Вмерти або вижити
«В ніч на 24 лютого Сергія викликали на службу, а ми з маленьким сином залишилися вдома. Було дуже страшно, весь час щось всюди літало, свистіло та вибухало. Тож, ми як спустилися у підвал нашого будинку у центрі міста, так місяць з нього й не виходили. – Розповідає Ольга. – З нами були мої мама та бабуся, а ще сусіди приходили ховатися від обстрілів. З Сергієм я зв’язку не мала, лише одного разу заходив його побратим повідомити, що з чоловіком усе добре”.
З кожним днем ставало все гірше. Від постійного стресу у Олі почали відніматися ноги і вона зрозуміла, що далі чекати на чоловіка вже не можна, бо якщо зляже, ніхто не зможе врятувати ані її, ані близьких. На щастя, її автомобіль, що стояв в гаражі, ще не постраждав від обстрілів, правда, пального було зовсім не багато.
Зранку 20 березня жінка посадила в салон сина, маму, бабусю та сусідського хлопця, сіла за кермо і поїхала до приморського селища Мангуш по єдиній відомій їй дорозі: “Було страшно, але варіантів мали небагато: вмерти або вижити”.
Скоро Золотарьових розлучить війна…
У Мангуші маріупольських біженців прихистила знайома бабуся, до якої ДНРівці приходили з обшуком рівно за добу до приїзду сім’ї військового. Під час фільтрації Ольга на питання про чоловіка повідомила, що той пішов за водою, але так і не повернувся. Подальше розпитування дуже вчасно перервав несамовитий плач малого Михайлика. І все ж покинути селище не вдавалось ще три тижні: то виїзд був закритий, то син хворів, то не було пального. І коли до сусідів приїхав волонтер, щоб перегнати їхнє авто до Запоріжжя, Ольга рушила вслід за ним і за п’ять годин всі вже були на підконтрольній території. Далі на маршруті була Полтава, Шостка, невеличке селище на Закарпатті, в якому Оля залишатись не хотіла, бо не бачила перспектив. Тож ткнула пальцем в мапу, попала в село Маршинці на Буковині, туди й поїхала.
“Ти туди, куди і всі?”
Від російської агресії особисто Сергій Золотарьов постраждав ще у 2014 році, коли ворог обстріляв катер з українськими прикордонниками під час їхнього патрулювання морської акваторії. Сергій тоді отримав опіки 40% тіла. Російське повномасштабне вторгнення не стало для нього сюрпризом, але прийняти цю подію було важко. З біллю в душі він помічав, як швидко змінюється, чорніє від обстрілів, страху та паніки улюблене місто, наскільки беззахисні цивільні перед агресивною навалою.
“Найбільше, що врізалось в пам’ять, так це перелякані дітей, які плачуть і кличуть своїх батьків, а також картина, мов з фільму жахів, як собака їсть мертву людину. Про таке не хочеться згадувати, бо дуже тригерить”, – розповідає про ті події Сергій.
Коли окупанти вже оточили Маріуполь, Золотарьов з побратимами знаходився на території Маріупольського порту. 15 квітня за наказом командування морські прикордонники, як і інші підрозділи, що були відрізані від основних сил на правому березі річки Кальміус, почали свій пекельний прорив на комбінат “Азовсталь”.
Сергій Золотарьов. Фото з Азовсталі
Ця операція коштувала великих втрат особового складу, а на комбінаті попереду на них чекав місяць жахів. Причому певний час майже зовсім без їжі та води, бо все, що мали, військові віддавали цивільним, які ховалися у бункерах заводу: “Азовсталь”- останній рубіж Маріуполя і діватися було нікуди. – Пояснює Сергій. – Ворог підтягував все більше техніки та особливого складу, постійно працювала авіація й кораблі з Азовського моря. Знаходитись на такому маленькому клаптику, який терзали з усіх сторін, було дуже важко і страшно”.
Останній раз Ольга розмовляла з чоловіком напередодні виходу у полон, коли той зателефонував з невідомого номера. “Знала, що буде евакуація, – розповідає жінка, – мене це дуже злякало і я запитала: “Туди куди і всі?”, він відповів: “Так. Не переживай, це максимум на 2-3 місяці”. А потім вона побачила чоловіка на відео від 18 травня, на якому знято, як українські військові виходили з “Азовсталі”. Сергій був дуже худий, виснажений та змарнілий. Він тоді ще не знав, що попереду його чекає 21 місяць випробувань, принижень та інших жахів в російській неволі.
“Я ж приймав присягу на вірність українському народу!”
В сумнозвісній Оленівській колонії “весело” було з перших хвилин. Сергій жодного разу не розповідав про свою першу прийомку. Але зі спогадів інших відомо, з якою нелюдською жорстокістю українських військовополонених зустрічали “на порозі” кожного закладу їх утримання.
Проте Сергій згадував про так звані зомбі-марафони та умови, які самі по собі були знущанням : “З їжею було дуже важко. Ми з побратимами навіть жартували, що похід в їдальню це був своєрідний зомбі-марафон. Бо давали поїсти так, щоб тільки триматися на ногах — не більш, не менш. Переважно люди спали на підлозі, в коридорах, кімнатах і навіть в туалеті, який не працював. Матраців, вірніше того, що ними називали, не вистачало. Тож, хлопці навіть намагалися спати на них вдвох, а то й втрьох. Постійно був моральний пресинг, образи, приниження. Правда, в Оленівці нас били тільки на допитах”.
Рідні не знали, що з Сергієм і куди його направили з Оленівки. Те, що живий, дізналися від хлопців, яких обміняли раніше. А влітку 2023 року росіяни через Червоний Хрест підтвердили родині, що Сергій Золотарьов у полоні. Він був там 21 один місяць, весь цей час мама молилась за нього Богу, а дружина писали листи у різні інстанції та організовувала акції в підтримку військовополонених й зниклих безвісті, на які завжди брала сина Михайлика. “Я доросла людина, можу себе заспокоїти. – Каже Оля. – А на дитину, яка цілує фото батька, дивитися важко. Коли він бачив у телефоні чи телевізорі жахи війни, запитував: “А де тато?”. Відповідала чесно, що тато захищав нас і потрапив у полон”.
З Азовсталі в полон
“Пам’ятаю 26 грудня 2022 року, – розповідає Сергій. – Мене викликав заступник начальника виправної колонії і запитав, чи хочу я додому. Відповів, що звісно хочу. Він натякнув, що такий шанс може бути ще до кінця цього року, почав задавати різні питання, а потім поцікавився: “Чому, коли це все починалося, ти не виїхав з Маріуполя, як це зробив дехто з ваших?” Відповідаю: “Я ж приймав присягу на вірність українському народу!”. Після тих слів начальник зразу ж змінив своє ставлення. Покликав інспектора: “Все, забирайте його, розмовляти більше нема про що!”
“Нам весь час казали, що України вже нема”
Фактами застосування фізичної сили та знущаннями над українськими військовополоненими вже нікого не здивувати, бо де міжнародні конвенції, а де майже дика агресивна держава?! Жорстокі побиття, неймовірні фізичні випробування, залякування електрошокерами та сексуальним насильством (а когось не просто залякували), знущання до смерті за найменшого приводу. За те, що під час чергових нелюдських вправ хтось з хлопців трошки поворухнувся, хтось опустив руку, бо затекла, їх замордували до смерті, повісивши униз головою.
А ще вертухаї дуже полюбляли тиснути на “бандерівців” морально. Весь час казали, що України вже нема, що Росія забрала вже ту й ту територію, а частина відійшла Польщі. Про те, що він пережив та побачив, Сергій намагається не згадувати.
Каже, що особливо було важко, коли перервалися обміни, а з ними почали танути сподівання опинитися на волі. На питання, що допомагало вижити у нелюдських умовах, чоловік відповів: “Я знав, що вдома на мене чекає дружина, наш син, мати, тато, мої гарні знайомі, друзі. І оця віра в те що вони чекають, люблять, не давала зламатися чи впасти духом. Головне – син, молитви рідних, віра в Бога, любов близьких до мене і моя до них, і звісно, надія на краще”.
Сергій впевнений: в найкритичніших умовах, якщо не можеш нічого змінити, треба шукати плюси. Для хлопців в полоні головний плюс був у тому, що живі, та добре, якщо ще й здорові. Вони намагалися один одного підбадьорювати, розповідали анекдоти, підтримували віру у те, що обов’язково вийдуть із своїх катівень та зустрінуться з рідними.
Коли відбувалися навіть невеличкі обміни, люди жили сподіванням, що колись настане їхня черга. Сергієва підійшла у лютому 2024 року. Знаходячись в одному з технічних приміщень, він почув, як відкривається хвіртка на територію і почув заклик: “Усім наверх!”
“Нас вишикували, голови униз, руки за спину — стандартна поза. – Згадує Сергій Золотарьов. – Коли читали список, я почув своє прізвище. Сказали за 20 хвилин, щоб були готові на вихід, бо сьогодні їдемо на обмін. Нам в це щастя не вірилося до останнього, бо замість обміну могли відвести на територію РФ чи ще кудись. Аж поки в автобус не зайшов представник ГУР і не почав розмовляти з нами рідною мовою”.
Бажання, яке загадала Оля
Десь за два місяці до того, у грудні 2023 року Ольга організувала в Чернівцях акцію “Друге Різдво у полоні”. На Новий рік загадала бажання, щоб Сергій якнайшвидше повернувся з полону: живий та здоровий: “Я розуміла, що він вже не буде таким, як раніше. Але я буду кохати його таким, яким він є”.
Бажання здійснилося, – 8 лютого 2024 року Сергій був вже на українській землі. Оля, коли дізналася про цю подію, від щастя ледь не втратила розум: “Тихенько підійшла до стінки, потім по ній сповзла, руки-ноги трусилися. Була вся на емоціях, не знала куди телефонувати, що робити, чого чекати”.
Грудень 2023 року
Вперше з початку повномасштабної війни Сергій Золотарьов зустрівся з родиною в київському військовому шпиталі і дуже був вражений змінами, які відбулися з сином. Коли останній раз він бачив свого Михайлика, той тільки навчився ходити і зовсім не міг розмовляти, а тут тато побачив “майже дорослу людину”. Потім він часто чув, як Михайлик співає українських пісень, а коли виконує державний гімн України, встає і тримається за своє маленьке серце. За таке виховання Сергій щиро завдячує дружині.
Довгий час, коли чоловік був у полоні, Ольга надсилала йому листи, хоч відповіді так і не отримала. Разом з нею чекав на тата й малий Михайлик. “Він дуже сумує, дуже. – Зі сльозами на очах казала Ольга. – Я йому чесно пояснюю, що тата захопили у полон росіяни. Син все розуміє і цілує фото свого тата. На це дуже важко дивитися і дуже шкода дитину”.
Серед сімейних фото є й малюнок рожевим фломастером, який Сергій намалював Ользі на весілля: морські хвилі, сонечко з промінчиками та слова: “люблю, ціную, дорожу”. А ще велике серце, в якому вони разом, а між ними веселий малюк.
Оля цю реліквію ретельно зберігає, бо для сім’ї вона цінна. Без сумніву, у родинну історію увійдуть і фото з заходів на підтримку військовополонених, на які вони ходили разом. Серед них світлина з акції “Друге Різдво у полоні”, де на фоні фотографії морського прикордонника Сергія Золотарьова його син Михайло тримає плакат: “Я не хочу подарунків. Поверніть мого тата”
Одна із численних акцій на підтримку військовополонених на Центральній площі Чернівців. Фото Суспільне
“Ти важливий, ти потрібний, про твою сім’ю не забули”
Вже скоро два роки, як Сергій Золотарьов на волі і стільки ж триває його реабілітація. Після пережитого дуже важко повернутися до звичайного життя. І мабуть той крок, що вони зробили разом з Ольгою, цьому посприяє. Подружжя вирішило втілити в життя мрію мирного часу — започаткувати свій бізнес.
Вони довго не могли вирішити, чим саме хотіли б зайнятися. Мрія Олі про зоомагазин залишилася у минулому, відкриття піцерії потребувало забагато коштів.
Сергій розповідає, що вони розглядали варіанти він продуктового до рибальського магазину і врешті решт зупинилися на приватній школі англійської мови, бо в освіту дітей батьки готові вкладатися навіть у складні часи.
Ольга натрапила в інтернеті на підходящу франшизу – філіал школи англійської мови для дітей “Present Simple”, підготувала за допомогою фахівців бізнес-план. Подала свій проект до Українського ветеранського фонду, який видає гранти на створення та розвиток бізнесу: “Справа, перш за все, у цифрах. Якщо доведеш, що у тебе дійсно корисний проект і гроші потрібні на важливі речі — стільці, монітори, то все буде добре”.
Нарешті відкрили!
Отримання гранту Сергія дуже надихнуло самим фактом, що для ветеранів та їх сімей є такі можливості: “А те, що нам надали цей грант, особисто мені дає розуміння: ти важливий, ти потрібний, про твою сім’ю не забули”.
Не все відразу складалося гладко, багато часу пішло на пошук приміщення, дорога оренда не вписувалася у фінплан, а ще потрібен був ремонт. Тож відкриття школи відбулося не 1 вересня, а на два тижні пізніше. Щоб набрати необхідну кількість учнів, Золотарьови розміщували рекламу в Інтернеті, роздавали на вулицях флайера, розклеювали оголошення. І коли нарешті настав час відкриття, хвилювалися усією сім’єю, щоб прийшов хоч хтось.
Переймалися вони даремно — з кожним днем школа все впевненіше стає на ноги, кількість учнів зростає, тим більш Золотарьови пропонують знижки для дітей ветеранів та інших пільгових категорій. Охоче відвідує школу також їх п’ятирічний син, якому подобається ігрова форма навчання.
«Ми радимо людям не боятися розпочинати власну справу, – каже Сергій, – бо результат здатний подарувати радість і вам, і тим, хто буде користуватися вашими послугами”.
А ще Сергій точно може порадити всім, перш за все, тим, хто зараз у відчаї, не втрачати надію, бо доля має в кишені не тільки випробування, але й несподівані подарунки, тож, не втрачайте надію, особливо коли справа йде до Різдва.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, Маріуполь, ВПО
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото надані редакції родиною Сергія Золотарьова
ДО РЕЧІ
