За інформацією: Суспільне Чернівці.
Військовий Сергій Петрінець з батьками. Фото: Інна Петрінець
Сергія мобілізували у квітні 2024 року. Службу проходив у 214-му штурмовому батальйоні "OPFOR", який виконував завдання на поблизу Костянтинівки на Донецькому напрямку. Хлопець зник безвісти, коли з побратимом вийшли підсилити сусідню позицію, де солдати не виходили на зв’язок. Саме тоді востаннє написав мамі.
"Їх пішло двоє. Він навіть не мав часу перепочити. Коли я питала, чому його знову відправляють на позицію, казав, що більше немає, кому йти. Потім ми дізналися, що багато хлопців відмовлялися йти на підсилення тієї позиції. Казали, що знали – це дорога в один кінець", — каже Інна.
Військовий Сергій Петрінець. Фото: Інна Петрінець
Як повідомив матері командир батальйону, наступного дня з дронів бачили два тіла, але не могли точно ідентифікувати їх.
"Вони лежали обличчям до землі. Тобто вони так само не могли дати 100% гарантію, що то наші діти. Казали: "Хочете – вірте, надійтеся. Може, не ваші", — каже Інна.
Згідно з офіційним службовим розслідуванням, статус Сергія – "безвісти зниклий".
"Не люблю золото, тому обручкою було кільце від гранати"
Під час навчання у Львівському аграрному університеті Сергій познайомився зі своєю майбутньою нареченою Олександрою. Дівчина пригадує, хлопець розповідав, що хоче служити ще на перших зустрічах.
"Він дуже хотів їхати на війну, бо там були його тато і сестра. Я відмовляла. Казала, що піду разом з ним, якщо він піде. Це його тримало певний час, але він сильно переживав, що всі воюють, а він сидить у Львові", — розповідає Олександра.
Військовий Сергій Петрінець з нареченою Олександрою. Фото: Інна Петрінець
Перед тим як вирушити на фронт, Сергій хотів укласти шлюб. Пропозицію зробив влітку: знав, що Олександра не любить золото, тому замість класичної обручки використав чеку від гранати.
"Коли я погодилася [стати дружиною], він погриз чеку від гранати до стану кільця, щоб воно менше було. Я тоді була безмежно рада. Досі ношу", — каже наречена.
Кільце від гранати, яке Сергій подарив Олександрі. Суспільне Чернівці
"Ще десять днів отримала від нього повідомлення"
1 жовтня 2024 року Олександра вирушила до РАЦСу, щоб взяти паперову заяву на одруження – з нею командир міг дати Сергію відпустку. Тоді ж дізналася про його зникнення.
"Я відправила заяву на одруження його мамі, щоб запитати, як правильно відмінюється прізвище. Вона передзвонила і сказала, що Сергій зник безвісти. Спершу я думала, що нічого страшного, можливо, загубився між позиціями, але потім побратими подзвонили й сказали, що його більше немає", — згадує Олександра.
Щоб підтримувати дівчину під час своєї відсутності, Сергій щовечора писав їй повідомлення, й планував на певну годину. Побратими розповіли Олександрі, що робив це й перед тим, як піти на останнє завдання. Після зникнення, дівчина ще десять днів отримувала ці повідомлення.
Військовий Сергій Петрінець. Фото: Інна Петрінець
Олександра відправляла Сергію на фронт речі, зокрема, шеврони. На деяких з них був напис "Дзідзьо" – його позивний. Один шеврон дівчина впізнала серед речей загиблого військового на сайті МВС серед неопізнаних тіл, а на деяких речах було прізвище Сергія.
"Я потім одразу спілкувалася зі слідчим. Він сказав, що таких [шевронів] багато, що може це не наш Дзідзьо. Але коли він сказав про четверту групу крові, це багато про що мені сказало. Дуже мало людей з такою групою", – розповідає Олександра.
Речі військового Сергія, які отримала родина. Суспільне Чернівці
"Мрію піднятися з ним на Говерлу"
Зараз родина чекає результатів ДНК, аби дізнатися, чи серед репатрійованих тіл є її син. Водночас, яким би не був результат, не готова визнати, що Сергій загинув.
"Навіть, якщо буде збіг, серце ніколи не сприйме. Тіла мені не покажуть, але й не знаю, чи готова його побачити. Він займався туризмом. Казала йому: "Сергійку, відвези мене на Говерлу". Він казав: "Добре, після війни відвезу". Маю надію, що свою обіцянку виконає", — розповідає Інна.
Військовий Сергій Петрінець з другом, під час мандрівки. Фото: Інна Петрінець
Також Інна бере участь в акціях на підтримку безвісти зниклих – зокрема, за кордоном. Інколи одягає на них форму сина. Каже, до мобілізації Сергія думала, що в цих акціях немає сенсу, а тепер сприймає її учасників як другу родину.
"Приходиш, можеш виплакатися, поговорити, бо біда у нас одна. Ми віримо і живемо однаковою надією, що наші рідні повернуться. Ми маємо кричати на весь світ, що це наші рідні, які воювали, зникли чи загинули", — каже Інна.
Інна Петрінець під час акції на підтримку зниклих безвісти та полонених військових. Фото: Інна Петрінець
Читати ще
Читати ще
Берці зниклих військових стали символом: як буковинець після полону проводить акції на підтримку бійців
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
