За інформацією: Суспільне Чернівці.
Анна Квінна, Владислав Лонський. Суспільне Чернівці
На сцені-майстерні Чернівецького театру темно. У залі — кілька десятків людей. Анна Квінна заходить у халаті-кімоно, вмикає лампу, ставить у програвач платівку. Сідає на стілець і починає читати свою дебютну книжку — ту, в якій прощається з чоловіком свого життя. Робить це у свій день народження, коли їй 33, а він уже не може її привітати, бо чотири роки тому загинув на Харківщині через танковий обстріл позиції.
Його звали Владислав Лонський. Він був командиром роти 80 окремої десантно-штурмової бригади. У книжці Анна не розповідає про його успішні операції чи бойові виходи. Вона пише про людину, яку знала вдома і про життя, яке вони мали і втратили через повномасштабну війну.
Після загибелі чоловіка Анна не могла встати з ліжка і лежала серед розкиданих речей. Багато плакала. Думала про самогубство, але зупинилася. Часто ходила на кладовище. Вигадувала собі цілі, які виконувала заради Влада. Їздила на місця, де він воював. Отримала його нагороду Героя України. А тепер намагається дозволити собі те, чого після втрати боялася найбільше, — знову жити власним життям.
«Хочу легалізувати, що після втрати можна знову почати жити. І жити так, як ти хочеш», — каже Анна.
Вона боялася осуду. Боялася, що після загибелі чоловіка її право на власне життя хтось може сприйняти як зраду пам’яті про нього. Але навіть тексти у цій книжці — вони теж про памʼять.
«Скільки разів треба померти, щоб почати жити» — це питання Анна ставила собі щоразу. Так вона назвала і свою книжку.
Її історія — в інтервʼю Суспільне Чернівці.
Анна Квінна читає книжку, яку презентувала на день народження. Фото – Валентина Чорнятинська
Обіцянку «бути разом до кінця» довелося пережити самій
Зустрічаємося з Анною за кілька тижнів після її дня народження, коли вона друкує вже другий невеличкий тираж книжки і планує презентації у інших містах України. У її квартирі — той самий стілець, та ж лампа і платівки — вона їх спеціально приносила до театру, аби й у цьому бути щирою з глядачами і показати, де писалися ці тексти.
У приміщенні немає деталей, які би прямо вказали на памʼять про Влада — і лише згодом вона пояснить, чому так і що це було ще одним із найбільш складних рішень у її житті. Але його присутність відчутна через спогади і розмови — крізь сльози і сміх.
Вона познайомилася з Владом ще юною. Згодом він став для неї людиною, з якою уявляла спільне життя до старості. Вже в час війни вона писала йому листи на фронт, які передавала разом з допомогою для роти. У листуванні вони обіцяли залишатися разом до кінця життя. Після його загибелі їй довелося прийняти, що цього спільного майбутнього більше не буде.
«У деяких моментах я проживала тотальну зраду, що не дотрималася цієї обіцянки. Але і не могла вплинути на це», — каже Анна.
Вона говорить про завершення не як про відмову від Влада чи пам’яті про нього. Каже про можливість залишити спільне минуле таким, яким воно було, і не вимагати від себе залишатися в ньому назавжди.
Анна та Владислав Лонські. Випуск з військової академії. Фото надала Анна Квінна
Щоби зберегти його пам’ять у книжці, довелося вкотре проживати його втрату
Служба Влада та його бойовий досвід для Анни важливі, але ця історія — передусім про людину, яку вона знала вдома. Для неї важливо, щоби за образом військового люди бачили людину — з її захопленнями, звичками, стосунками та власною історією.
«Мені хотілося, щоб його пам’ятали таким, яким я запамʼятала. Я не хотіла показувати ідеальне життя, хоча я насправді здатна ідеалізовувати всіх людей, а його я ідеалізую в тисячі разів більше — особливо після його загибелі. Тому там описала знайомство, навчання, перші роки стосунків».
Анна каже, це було ретравматизацією. Вона згадувала і знову багато плакала. Але були й моменти, коли сміялася — бо окремі епізоди повертали її до часу, коли вони ще були разом і майбутнє здавалося визначеним.
«Коли я писала, то знову згадувала усі події — від моменту, коли я перший раз почала думати, що щось з ним трапилося, до моменту його похорону. Я ніби далі проходила всі ці етапи. Я згадувала нові й нові деталі».
Анна і Владислав у день весілля. Фото надала Анна Квінна
«Я зовсім не пригадую маминого голосу»: що робить час із памʼяттю про тих, кого втратили
Кожен текст повертав Анну до іншого болючого періоду. На дні народженні у театрі для цих людей був свій стілець — у той вечір, як і завжди, поруч були Влад, «Васильович» і мама.
«Я знаю, що вони мною би пишалися», — це Анна казала зі сцени, це ж вона повторювала вдома. Її очі знову ставали мокрими.
Мама померла, коли Анні було девʼятнадцять. Минуло чотирнадцять років, але тепер, коли Анна пише про втрати, особливо гостро відчуває, як змінюється пам’ять.
«Знаєш, що найскладніше в історії з мамою? Я не пам’ятаю її голосу. Я не можу згадати її голос. І оце найважче. З Владом у мене залишилося більше можливостей утримувати пам’ять: відео, голосові повідомлення, фотографії. З мамою таких записів майже немає».
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
Частину того, що колись було звичним і буденним, тепер неможливо відновити. Ця різниця для Анни стала ще однією причиною писати. Вона хотіла зафіксувати те, що ще пам’ятає.
На день народження Анна залишила стілець для людей, яких немає поруч. Фото – Валентина Чорнятинська
«На похороні я відчувала біль і радість одночасно — і ці два світи не сходилися»
Після загибелі Влада однією з найбільших підтримок для Анни став його побратим «Васильович». Вони були знайомі через Влада, а після його загибелі він продовжив одну з маленьких традицій її чоловіка — передавав Анні квіти на свята. Пізніше загинув і він.
На його похороні Анна знову зустріла друзів, яких знала ще з того життя, де поруч був Влад. І саме там побачила суперечність, яку важко пояснити.
«Ти стоїш на похороні свого друга — плачеш, але водночас ти шалено рада бачити, що поруч ще багато друзів. І ти відходиш від труни, приходиш, обіймаєш їх і радієш. Повертаєшся і дивишся в реальність. В цей момент не сходяться два світи. Схоже можна прожити у книжці».
Для Анни це стало одним із прикладів того, як після втрати одночасно можуть існувати зовсім різні емоції. Можна сумувати за людиною, яка загинула, і водночас радіти тому, що бачиш живих. Саме з таких суперечностей, каже вона, і складається досвід життя після втрати.
«Якщо не починаєш жити — забагато горюєш. Якщо починаєш — тебе засуджують»
Анна заздалегідь розуміла, що її рішення може викликати різну реакцію, коли скаже, що книжка – це завершення певного етапу.
«Я очікувала осуду ще до того, як почала презентувати книжку».
Раніше Анна вже розповідала Суспільному про життя після загибелі Влада. У травні 2024 року, майже через два роки після його загибелі, вона говорила про те, як намагається повертатися до звичного життя і чому її лякає сприйняття загиблих лише як статистики. Тоді ж розповідала про реакції людей, які оцінювали її не за пережитою втратою, а за тим, як вона виглядала і поводилася після неї.
Після виходу інтервʼю отримала, як багато підтримки, так й багато хейту — «от би народила дітей, було би краще», «говорить про традицію дарувати квіти, а що вона для нього зробила». Після цього ненадовго мала сумніви, чи таки писати книжку. Але попри все наважилася.
Тепер вона говорить про цю проблему ширше. Для неї питання не лише в тому, чи можна після втрати знову будувати стосунки. Йдеться про право людини змінювати своє життя і не пояснювати кожен свій крок тим, хто залишився довкола.
«Мені хочеться легалізувати, що нормально після втрат знову починати жити і жити так, як тобі хочеться. Ходити на побачення, закохуватись і найперше — не боятися про це говорити. Тому що в нас виходить якийсь конфлікт: жінка не має права після втрати жити. Все, ти вдова — на тобі хрест. Якщо ти не починаєш жити, то ти забагато горюєш, а якщо починаєш — тебе засуджують».
Для Анни це не лише її особиста історія. Вона говорить про жінок, які після втрати можуть не бачити для себе продовження життя. Їй важливо показати, що пам’ятати людину і будувати власне майбутнє — не протилежні речі.
Дружина полеглого Владислава Лонська Анна Квінна отримує нагороду “Героя України” та орден “Золота зірка”. Київ, 8 травня 2024 року. Youtube/Офіс Президента України
Влада немає поруч, але його місця залишаються
Анна продовжує говорити з Владом, бачить його у снах і приїздить до будинку його батьків на Волинь, де збереглася його кімната.
«В мене є відчуття, що я приїжджаю до ще одного свого дому, де мені просто добре. З тими місцями я маю багато спогадів. Його кімната залишилась такою, як вона є, її не змінювали і не зроблять цього».
У його кімнаті тепер і його речі та нагороди. Це і є те складне рішення, яке Анні далося у серпні цього року. Це тому у її квартирі тепер їх немає. Раніше думала, що не зможе цього зробити. А тут вирішила, що нагороди треба принести його мамі, що вони мають бути у будинку, де Влад виріс.
«Я вважаю, що все-таки близькі люди, які від нас ідуть, вони стають нашими оберегами на небі. Я продовжую з ним говорити. Цей жест — віддати речі — для мене не є відмовою від памʼяті».
Анна розповідає, що на кладовищі у Чернівцях поховані багато її друзів. До Влада вона не може приїздити так само часто, як до них, бо між ними орієнтовно 400 кілометрів.
Пригадує, як була на його могилі з сестрою та шестирічною племінницею. Після грози на алеї десь поламало квіти, десь перевернуло вінки. Від могили Влада, яка колись була шостою на алеї, тепер починається ціла алея Слави — каже, нині там орієнтовно сотня поховань.
Того дня дівчинка йшла алеєю разом із ними, поправляла свічки, вінки й роздивлялася фотографії на могилах. Запитувала, хто ці люди. Анна пояснювала їй, що це чиїсь батьки та сини.
«Племінниця зупинялася біля кожної світлини, ніби намагалася запам’ятати людей, яких ніколи не знала. Запитувала: “Він був як Влад?” Для цього ми й ходимо на кладовище з дітьми, щоб вони більше знали. Відчували повагу і вдячність».
Полеглий військовий Владислав Лонський. Командування Десантно-штурмових військ
«Коли я казала, що за місяць видамо книжку, мені ніхто не вірив»
Ідея видати книжку саме до свого 33-го дня народження виникла в Анни всередині липня цього року.
«Я зрозуміла, що хочу видати книжку на свій день народження. Основи не було. Лише чернетки. Коли я казала, що ми за місяць видаємо книжку, мені ніхто не вірив. Мені всі сказали: “Ага, удачі”. Але я якось дуже сильно хотіла, щоб вона була на мій день і саме в тому форматі, який я хочу».
Вона звикла записувати думки в нотатках, а згодом окремі фрагменти перетворювалися на новели. Писати їй допомагав і досвід психотерапії: коли думок ставало надто багато, вона виписувала їх, а потім поверталася до цих записів.
Останню новелу Анна завершила 3 серпня — у день, коли вони з Владом одружилися. Для неї цей збіг став символічним — у цей день колись почався один етап їхньої спільної історії, а тепер вона завершила книжку про нього і про себе.
«Влад ніби допоміг мені з неба поставити крапку».
Анна Квінна читає книжку, яку презентувала на день народження. Фото – Валентина Чорнятинська
Видавати книжку Анна вирішила власним коштом. До цього вона пройшла курс з письма, однак залишила напівдорозі, адже хотіла зберегти свій стиль й не переписувати під чуже бачення.
Видавничого досвіду у неї не було. Разом із помічником Назаром вона розбиралася, як організувати процес. Редакторкою стала дівчина, з якою Анна познайомилася ще на курсі письма, обкладинку зробила знайома її подруги. Її підготували за два дні, а найбільше часу забрала верстка.
Книжка «Скільки разів треба померти, щоби почати жити» – Анна Квінна. Фото – Валентина Чорнятинська
Паралельно вони шукали, де надрукувати книжку. Пропозиції, за словами Анни, були від 130 до 780 гривень за примірник. Вона хотіла жовтуватий книжковий папір, який їй подобається за фактурою, і кілька видавництв не могли запропонувати саме такий. Зрештою допомогла подруга, яка порадила чернівецьке видавництво.
Перший тираж складався з 50 примірників. На презентації у день народження книжки розібрали. Частина людей прочитали її того ж вечора. Тепер вона друкує другий тираж — поки 100 примірників. Цього разу у вінницькому видавництві. Й уже запланувала наступні презентації у Луцьку, а також у Ківерцях — місті, де народився Влад.
Полеглий військовий Владислав Лонський. Херсонська область, 2022. Анна Квінна
Не треба щоразу помирати, аби почати жити
Книжка «Скільки разів треба померти, щоб почати жити» ставить й питання до читачів. Там є порожні сторінки, де можна самому написати свою історію, відрефлексувати на своє життя, відповісти на те, про що давно міг боятися подумати.
«Ця книжка якраз про те, скільки разів я помирала, щоб нарешті знову починати жити. І основний посил цієї книжки, що насправді, щоб жити, не треба помирати жодного разу — треба просто жити».
Книжка «Скільки разів треба померти, щоби почати жити» – Анна Квінна. Фото надала Анна Квінна
Тепер Анна думає про наступну книжку. Вона буде про військових. Їй важливо показати їх не лише через бойові завдання, звання чи дати загибелі. Вона хоче говорити про людей, які залишаються за формою: про їхні сім’ї, захоплення, життя до війни, рішення на фронті та переживання втрат.
Окремо вона хоче говорити про тих, хто чекає вдома. У її оточенні є такі приклади і вона на своєму досвіді знає, як це було. Їй важливо показати й те, що відбувається з військовими після загибелі побратимів. Анна розповідає, що лише через рік після загибелі Влада від близького друга дізналася, як його побратими переживали той момент. Вони не мали часу зупинитися, попрощатися чи прожити втрату — наступного дня продовжували бойові завдання.
Це буде згодом. А зараз першу книжку Анна завершила. У ній залишився Влад — не лише військовий, а чоловік, якого вона любила. Залишилася мама, чий голос вона вже не може згадати. «Васильович», якого вона втратила у складний для себе період. У цій книжці й сама Анна — у різних етапах життя, через які проходила після кожної з цих втрат. Книжка стала способом зберегти це все, але водночас дозволити собі не залишатися в минулому. І, можливо, саме тому її назва для Анни вже не залишається питанням.
Скільки разів треба померти, щоб почати жити?
Її відповідь — не треба помирати жодного разу.
«Давай просто жити» – один з меседжів, який Анна доносить у книжці. Фото – Валентина Чорнятинська
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
