З початку повномасштабного вторгнення Чернівецька область гостинно прийняла тисячі українців з інших регіонів, що на свою біду опинилися в зоні досягнення російської “братської любові”. Серед переселенців багато таких, хто не просто влився в місцеву громаду, а й збагатив її своїми талантами та досвідом.
Одна з них — юна філологиня з Лисичанська Наталія Конюх, яка ще студенткою ЧНУ стала зіркою мовних курсів Гончаренко центру, а недавно ще й членкинею Франко-української асоціації освіти, культури та солідарності «Обміни Лотарингія — Україна», яка відповідає за напрямок Мец-Чернівці.
“Ти — Космос!”
“Наталія, ти — Космос!” – чи то підбадьорював, чи то просто констатував факт перший директор чернівецького Гончаренко центру Віталій Яремчук.
“Приїжджайте до нас, бо таких запальних, як Ви, тут немає”, – запевняла бізнесвумен, президент-засновниця асоціації «Обміни Лотарингія — Україна» Віолета Москалу.
“Наталя, чекаємо на Вас в Києві, нам потрібна завуч мовної школи” — зверталися з пропозицією зі столиці.
А їй, розумниці та красуні Наталії Конюх, усього тільки 23 роки! Але ж за своє ще коротке життя дівчина встигла закінчити мовну школу при Посольстві США в Україні, філологічний факультет Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, попрацювати журналісткою, перекладачем, отримати диплом психологині та звання міжнародної науковиці за дослідження “Європа в кризових умовах”, займатися волонтерською діяльністю й навчати сотні людей англійської та французької мовам.
Наталя у рідному Лисичанську. Жовтень 2021 року
В останню якимось чарівним чином Наталія закохувала геть усіх, хто відвідував її уроки. Зачаровувала, надихала, вселяла впевненість, наснажувала до мрій і запрошувала у Париж, бо поруч з нею мимоволі віриш, що можливо все!
Хто б міг повірити, що декілька років тому дівчина уникала будь-якого спілкування, переживала дуже важкий період і що саме викладацька діяльність допомогла їй вийти з непростого психологічного стану!
“Про таких людей треба знати”
Наталя народилася в Лисичанську. Всі її дідусі були шахтарями, тато з мамою знайшли себе в інших професіях. Між тим, практично вся рідня тяжіла до точних наук і тільки одна Наталя мала схильність до літератури і хист до написання цікавих текстів. Ще школяркою вона почала потроху займатися журналістикою, навчалася цьому в школах для початківців у Харкові та Дніпрі, потім сама вела гурток для ровесників. Співпрацювала з міським виданням “Діловий шлях”, писала багато й натхненно. Маючи чітку ціль, не помічала жодних перешкод. Це завжди допомагало.
А почалося все з того, що вчителька запропонувала їй написати дослідницьку роботу про героя – Олександра Радієвського, який в 2014 році загинув, захищаючи Лисичанськ і якому в місті встановили пам’ятник. “Про таких людей треба знати, а ніхто про це не пише”, – сказала вона Наталії. Та виконала завдання так вдало, що її помітили в медіа і запросили до Дніпра на молодіжну журналістську конференцію. Потім була школа журналістів у Харкові та досвід в ролі наставниці у шкільному гуртку своєї школи.
Активність дівчини не обмежувалася журналістикою, здається, вона чи не з пелюшок займала активну громадянську позицію. На якомусь заході навіть була в ролі промовиці поруч з новим головою військово-цивільної адміністрації Лисичанська Олександром Заїкою.
“Він був у формі, – згадує Наталія, – а тоді ще ніхто не знав, що новий голова – військовий. Я зацікавилася цим і прямо запитала у Олександра Сергійовича, чи хтось щось про нього знає. Той відповів: “Ні, бо я не публічна особистість”. Але погодився на мою пропозицію щодо інтерв’ю. Воно вийшло цікавим, ми здружилися і роками підтримували дуже добрі стосунки”.
“Щодня обіймаю думками”
Наталія обожнює рідне місто. Навіть зараз, знаходячись від Лисичанська на величезній відстані, завжди відзначає його дні народження і зізнається у коханні. Другого вересня на своїй сторінці у Фейсбуку вона виклала святкову листівку з видом Лисичанська, знаком на його в’їзді, симпатичною лисичкою та, зокрема, написала: “Я безмежно горда, що я твоя дитина. Вірю, що одного дня ти знову почуєш дитячий сміх, побачиш світло у вікнах, відчуєш кроки людей на своїх вулицях і знову станеш домом для тих, хто так за тобою сумує. Щодня обіймаю тебе думками”.
Коли у липні 2014 року точилися бої за Лисичанськ, будинок її сім’ї опинився в епіцентрі обстрілів. Над дахом в одну та іншу сторону літали снаряди, тож дівчинка разом з близькими півтора тижні жила в укритті. А коли відкрили зелений коридор, вони виїхали в сусідній Сєвєродонецьк, який був лише в десяти кілометрах, за річкою Сіверський Донець.
З Лисичанськом у серці…
“Там відбувалося нормальне мирне життя. В місті за рікою люди ходили по ресторанах в той час, як сусідній Лисичанськ знищували з лиця землі. Я чула відлуння тих обстрілів і мені було дико та дивно від цього дисонансу”.
Такий дисонанс Наталія відчула вперше, але не в останнє, бо попереду був 2022 рік і ще багато після нього. А в 2014-му за три дні після від’їзду родина повернулася назад і продовжила жити звичним життям. Дівчина росла, займала творчістю, вчилася у школі, вступила на мовний курс при Посольстві США в Україні, який був запроваджений для талановитої молоді зі східних та інших постраждалих від війни регіонів. Навчання було дистанційним, тож у енергійної Наталії ще залишався час на громадські проекти. Усім серцем люблячи свій регіон, вона прагнула його розвивати і знайомити з ним інших, бо не раз чула: “Лисичанськ? А що це і де це?”.
Наталин з однодумцями проект “Відкривай Україну” на початку 2022 року навіть отримав європейський грант на створення першої на сході країни зеленої екологічної тропи по визначним місцям Луганської області: “Це мав бути великий шлях, приблизно в 600 кілометрів, по якому можна було їхати велосипедами. Нам казали, що схід України для світу є майже не дослідженим і тому це буде доволі цікаво”.
“Це була доля”
Ще в школі відбулася знакова подія, якій до часу Наталя не надавала значення: “За завданням викладача географії ми готували доклади про українські університети, мені дістався ЧНУ. І я так натхненно про нього розповідала, що викладач й каже: “Наталя, я тобі точно кажу – закінчиш 11-й клас і будеш там навчатися”. Я у відповідь: “Та ну! Де Лисичанськ, а де Чернівці!” В той час думала про Харків, хотіла вступати до університету імені Каразіна на факультет іноземних мов. Але першою там була англійська, з якої після американський курсів я і так мала рівень В2. Французька завжди мене приваблювала більше, захопилася нею, завдяки вчительці, яка натхненно розповідала про Францію, про Париж!”
І все ж в 2020 році дівчина спробувала вступити до ЧНУ на кафедру французької філології та перекладу, але на бюджет не пройшла. Проте її з задоволенням брали до Острозької академії. Але Наталія – людина відчуттів, тільки но опинилася на території закладу, зрозуміла “це не моє”. В приймальній комісії зі словами “Мені не сюди” забрала документи, повернулася додому і весь рік займалася репетиторством з англійської мови.
Наталя святкує День вишиванки у Чернівцях
Студенткою Чернівецького університету вона стала наступного 2021 року. В лютому, напередодні повномасштабного вторгнення, дівчина перебувала вдома, бо важко хворіла на коронавірус і через високу температуру навіть не помітили перших обстрілів Лисичанська. Поки не підійшла мама і не сказала: “Наталю, почалася війна!” Майже одночасно з цими словами відбувся гучний, різкий вибух – неподалік від їхнього будинку прилетіла ракета.
Деякий час сім’я з міста на виїжджала, бо не було зв’язку з Наталиним батьком, який працював вахтовим методом електрозварювальником на маріупольській “Азовсталі”. А коли від’їзд вже не можна було відкладати, Наталія з мамою, бабусею та дідусем попрямували до Тернополя, де на них чекав Василь Конько, керівник волонтерської організації “Схід і Захід — єдині назавжди”. Він прихистив лисичанську родину, а помітивши, як болюче Наталія переживає за батька, дуже схудла і має явний ПТСР, підійшов до дівчини та й каже: “Тебе трошки треба витягувати, у нас є склади, давай ти підеш туди, – і нам буде допомога, і ти будеш відволікатися, знаходитись в соціумі”.
Тож пішли вона працювати на волонтерські склади, пакувала гуманітарну допомогу, яка йшла на схід військовим і цивільним — продукти харчування та медикаменти, які збирали мешканці Тернополя. Потім за дорученням Василя Конько їздила до Італії, щоб у місті Брешія не тільки пакувати їжу та одяг, а домовитися про співпрацю між італійськими та українськими організаціями. В цій справі Наталине знання міжнародної англійської було дуже цінним. Коли домовились, спільну організацію назвали “Волонтерська сотня”.
“Давайте з вами поговоримо!”
Паралельно весь цей час Наталія продовжувала шукати батька. З 10 березня по 1 квітня він вважався зниклим безвісті цивільним. Донька розуміла, що навіть, якщо батько живий, повідомити про себе не міг, бо в Маріуполі був повністю відсутній зв’язок, а вона навіть не мала точної адреси, де він жив під час своїх вахт. Скільки дівчина не зверталася до волонтерів, допомогти вони не могли. Аж одного разу бабуся порадила: “А ти напиши у Фейсбук!”. Наталя здивувалася: “Так хто ж його в Маріуполі зараз читає!”, але послухалася бабусю і з подивом побачила, як багато людей стали поширювати повідомлення з татовою світлиною. А одного разу з нею зв’язалася жінка, з якою батько перебував в одному укритті, і сказала, що він живий. Напевно його бачили ще декілька людей, але не могли в ньому впізнати чоловіка на фото, так схуд!
Батькові вдалося виїхати з Маріуполя, який поступово окуповували росіяни, і дістатися Польщі, де він зустрівся з дружиною і попрямував до Чехії. Як виявилося, вже дуже і дуже хворий. Це краяло Наталі серце, а у червні ще з Лисичанська одна за іншою йшли сумні новини — спочатку загинула татова мама, за два тижні після цього був знищений дім, де жила Наталія з батьками, а 2 липня росіяни захопили Лисичанськ.
Дівчина на той момент вже переїхала до Чернівців, відвідувала лекції в університеті, але мала такий пригнічений стан, що уникала будь-якого спілкування, весь вільний час проводячи в орендованій квартирі. Наталю знову, як колись у Сєвєродонецьку, потім у Тернополі і ось тепер в Чернівцях, наздогнало колюче відчуття дисонансу від того, що відбувається на територіях, які жорстоко страждають від війни, і в мирних містах, де грає музика, люди посміхаються, ходять у кафе.
Влітку 2023 року дівчина, як завжди на самоті, сиділа на лавці у сквері навпроти ЧНУ. Несподівана до неї підійшла приємна жінка, усміхнулася і каже: “Можна я до вас підсяду? На вашому обличчі посмішка, а очі такі сумні! Давайте з вами поговоримо!”
Жінка принесла їм обом каву. Кивнула на футболку з емблемою Наталиного рідного міста: “О, так ви з Лисичанська? А в мене чоловік служив у Сєвєродонецьку. Нам буде про що поспілкуватися”. Близько двох годин вони розмовляли. Наталя дивувалася, як багато співрозмовниця, хоч точно місцева, знає про схід, дуже по-доброму до нього ставиться і навіть зізналася, що до війни готова була там жити. Не дивно, що мала на руці браслет, де бісером вишито “Я люблю Слов’янськ”.
“Для мене це стало сигналом — свій! – Каже Наталя. – Насправді на цей браслет я відразу звернула увагу. Я їй: “Ви наша?”, вона: “Ні, просто я їздила до чоловіка. В Маріуполь та Сєвєродонецьк, Краматорськ та Слов’янськ. Добре знаю ці місця. Свято-гірську лавру відвідували, під Слов’янськом на озерах були. Небезпечно, але ж там така красива природа!”
Наталя розповіла їй про свій стан: “В голові не складався той пазл, що одна країна, але війна точиться по різному. Тут люди розважаються і танцюють, а там не можуть вийти з укриттів навіть за водою. Розумію, що треба реагувати спокійніше, бо всі травмовані цією війною – в кожній сім’ї хтось служить чи волонтерить, але ж…”
“Я хочу, щоб ти прийшла”
Потім вони рушили кожен своєю дорогою. Наталя так і не узнала ім’я тієї жінки. Вони більше не бачилися і контактами не обмінялися. Але дівчина поволі стала відтавати і повертати собі колишню комунікабельність. В університеті навчалася французької і паралельно сама викладала англійську в якості репетитора та на практиці в 26-й школі. А згодом й відвідувачам Гончаренко центру, який зіграв в її долі дуже значущу роль.
Потрапила Наталія туди в 2023 році. А ще в кінці 2022-го до неї звернувся організатор заходів Дмитро Павлюк, з яким вона товаришувала, і каже, що центру не вистачає заходів, тож було б добре, якщо б вона провела гостьову лекцію про Луганщину. Наталя охоче погодилася, підготувала презентацію, розмістила повідомлення про лекцію на сайті Гончаренко центру, а згодом побачила коментарі, сповнені ворожості та негативу: “Проросійська пані приїхала до нас, щоб про зросійщену територію розповідати, а вони ж самі хотіли, щоб Росія їх захопила і тепер збираються це пропагувати тут, у Чернівцях”.
Прочитавши таке, Наталія зателефонувала Дмитру, щоб відмовитися від лекції. А той відреагував дуже зважено. Каже, у тебе 35 людей зареєструвалося на захід. Тож, прийди і розкажи, не звертай уваги на той негатив.
Красуня Наталя
Оголошення про лекцію привернуло увагу багатьох знаних в Чернівцях осіб. Прийшов відомий співак і композитор Павло Дворський, були депутати міської ради, волонтери, переселенці та місцеві. Під час лекції якийсь поліціянт вперто заглядав у вікно (тоді ще центр був на першому поверсі будинку на вулиці Руській). Коли його запитали, через що такий інтерес, відповів: “Я теж з Лисичанська. Вирішив подивитися, що тут відбувається”. Лекція всім дуже сподобалася, а з багатьма слухачами Наталія продовжила спілкуватися й надалі.
Десь за місяць центр переїхав у будівлю на вулиці Івана Франка, шукав для відвідувачів нові цікаві заходи і до Наталії Конюх звернувся Віталій Яремчук: “Відкриваю курс французької мови, мені треба викладача”. Вона запропонувала надати телефонні номера фахівців, але у відповідь почула: “Ти не зрозуміла, я хочу, щоб ти прийшла!”
Наталя на той час вже мала підтверджений рівень володіння французької В1, але ще не була готова до інтенсивного спілкування з людьми, тож від пропозиції відмовилася. А Яремук сказав: “Я тебе на роботу ще й не беру, просто проведи декілька пробних уроків. Якщо зайде — ми запускаємо курс, якщо ні, то ні”.
На перше ж зайняття прийшло дуже багато людей. Наталя зізнається, що починала вона “кисло”. А коли відчула жагу присутніх до навчання, дійсний інтерес до мови й до Франції, яку вже не раз відвідувала і щиро полюбила, у серці дівчини запалився вогник, який замиготів в очах, надав сили й переконливості словам. Після того першого уроку майже всі, хто на ньому були, записали схвальні відгуки в Книгу вдячності, що лежала в коридорі: “Вони написали багато гарних слів. Про те, що бачать мій потенціал, любов до Франції, моє захоплення і мої очі. Там навіть були слова, які й досі пам’ятаю: “Коли ви прийшли, ваші очі були сповнені болю, а тепер в них горить вогонь”.
“Люби те, що робиш, роби те, що любиш”
Саме за таким девізом працюють у чернівецькому Гончаренко центрі, і цей девіз дуже відгукується серцю Наталії Конюх. Викладання французької та англійської мов стало для неї своєрідною терапією, яка тривала більше трьох років з великою користю для всіх, кого вона навчала. Серед них були молоді й не дуже переселенці та місцеві мешканці, студенти ЧНУ, які приходили у центр добирати знань. Багато хто з цих студентів потім вступали до навчальних закладів Франції і писали Наталі листи. Дехто на її заняттях знаходив собі пару. Як, наприклад Діана і Сергій, що познайомилися на курсах, подружилися, закохалися, одружилися, а коли народився первісток, запропонували Наталії похрестити дитину. Вона з радістю погодилася і дуже пишається своїм чудовим похресником.
Коли розмовляєш з Наталією Конюх про її численні дипломи, наукову, громадську та волонтерську роботу і не можеш зрозуміти, як все це вмістилося в 23 роки життя, дівчина посміхається: “Це те, що тримає і не дає поринути в депресію після стількох втрат. А взагалі то я — Лев за гороскопом і коли чогось досягла, мені завжди треба рухатися далі. Так наступною сходинкою на моєму шляху стала Франко-українська асоціація освіти, культури та солідарності «Обміни Лотарингія — Україна».
Стажування у Меці
Metz 20 червня 2025 закінчилося стажування
Під час презентації наукової роботи у Румунії. Вересень 2025
Прощання з французькою групою у Гончаренко центрі. Липень 2026
Французька це любов!
Асоціація ця виникла на шляху Наталії, коли вона студенткою їздила до французького міста Мец на стажування в Université de Lorraine. Там студенти з ЧНУ брали участь в так званій літній школі, навчаючи французької мови українських студентів зі Школі менеджменту IAE Metz. Цю школу при лотаринзькому університеті започаткувала колишня чернівчанка, а зараз бізнесвумен та українсько-французька громадська діячка Віолета Москалу. Мета — дати можливість нашій талановитій молоді отримати франко-український диплом за напрямком “Міжнародний менеджмент та торгівля”.
Під час стажування пані Віолетта звернула увагу на енергійну, креативну і чарівну Наталію, яка в минулому році саме й керувала тією літньою школою. Запропонувала переїхати у Францію, щоб допомогти з розвитком і школи, і асоціації: “Наталя, таких запальних, як ви, тут немає. Приїжджайте до нас!”
Вона тоді відмовилася. А цієї весни пані Москалу знов запросила її до Франції, знов запропонувала роботу, а ще й – очолити в асоціації напрямок “Мец-Чернівці”. Наталія підписала відповідний контракт, провела останні заняття в Гончаренко центрі, щемко прощаючись зі своїми дорослими студентками, яких надихала до мрій та добрих змін.
Майже перед самою подорожжю вона запевнила, що не збирається залишатися у Франції назавжди: “Я їду туди, щоб отримати досвід, повернутися і взяти участь у відбудові України, яка дійсно має стати європейською країною. Насправді є багато людей, які готові в це вкладатися і бачать в державі величезний потенціал. Якщо такі будуть працювати для країни, а не шукати власної вигоди, з часом ми зможемо стати Топ-1 у Європі”.
Світлана КУЗМІНСЬКА, журналістка, ВПО Маріуполь
Спеціально для БукІнфо (с)
Фото люб’язно надані авторці героїнею матеріалу
