-
"Попи в шоколаді": чому вплив Московського патріархату за час війни не зник? Фото з відкритих джерел
Олександр Бродецький розповів про “ядерну паству” Онуфрія, чернівецький собор, який досі не віддали ПЦУ, і чому найактивніші єпископи УПЦ МП вільно їздять за кордон і комунікують з російськими лобістами під час війни
Навесні 2022 року здавалося, що Українська православна церква Московського патріархату доживає свої останні місяці: черга з переходів до ПЦУ, публічні відмови від Москви, розмови про повну заборону структури. Чотири з половиною роки по тому картина інша. Юридичний процес проти УПЦ МП справді запущено, але триває роками, а хвиля переходів парафій майже зупинилася.
Про те, чому так сталося, чому саме Буковина стала одним з найлояльніших до московської церкви регіонів України, і чому єпископи, яких підозрюють у зв’язках з РПЦ, і далі вільно перетинають кордон, – в інтерв’ю Еспресо з доктором філософських наук, релігієзнавецем Олександром Бродецьким.
Фото: фейсбук-сторінка Олександра Бродецького
“Юридичні рішення з’являться щонайраніше за рік-півтора, а можливо, й довше”
Пане Олександре, яка зараз ситуація з впливом УПЦ Московського патріархату? На початку повномасштабної війни був потужний запал, багато парафій переходили до ПЦУ. Але останнім часом складається враження, що позиції МП не слабшають, а подекуди навіть відновлюються. Як ви оцінюєте ситуацію зараз?
Вплив зберігається – і зберігається хоча б тому, що кожен єпископ цієї церкви ще у 2021 році, тобто до повномасштабного вторгнення, був, за посадою, повноправним членом архієрейського собору російської церкви (а Онуфрій – постійним членом синоду). І досі жоден з них не надав на вимогу держави (Припису ДЕСС) документів, які б чітко заявляли про волевиявлення виходу із цих структур. Це люди, які працювали вже після 2014 року у органах у Росії, що благословляють війну. І кожен із них щонеділі, а то й частіше, виходить перед великою аудиторією в храмі – говорить, спілкується, а отже, має реальний вплив. А крім того є сайти, соцмережі, телеканали. Цей вплив нікуди не дівся, він потужний.
Функціонери УПЦ полюбляють говорити, що їх переслідують і гноблять. Але подивіться на світлини й відео з річниць тих чи інших подій в кар’єрі митрополита Онуфрія – там розкіш, там гучні святкування, ніякого переслідування там не видно. Кажучи неакадемічною мовою, верхівка цієї структури і нині в Україні “в шоколаді”. І вона вправно використовує собі на користь створений нею ж імідж гнаності.
Формально юридичний процес щодо неї запущено. Державна служба з етнополітики та свободи совісті подала позов до суду щодо Київської митрополії, оскільки митрополит Онуфрій не виконав припису усунути афілійованість з Росією, виявлену спеціальним дослідженням 2025 року. У вимогах припису жодного зазіхання на віру, тільки вказівка надати чіткі документи явного волевиявлення вийти з органів російської церкви і дати оцінку її діяльність на окупованих територіях. Є вже кілька позовів і до інших організацій УПЦ – до Почаївської лаври, до Запорізької, Бориспільської, Балтської єпархій. Усе це відбувається відповідно до закону “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”, ухваленого у серпні 2024 року.
Але моя оцінка й прогноз такі: конкретні юридичні рішення з’являться щонайраніше за рік-півтора, а можливо, їх доведеться чекати й довше. До цього треба бути готовими – юридична процедура не дозволить унеможливити діяльність цієї сили одномоментно, принаймні в найближчій перспективі. І єдине, що ми реально можемо робити просто зараз – це просвітництво. Тобто показувати реальні зв’язки й реальні вчинки цих людей, керівників УПЦ, і сподіватися, що суспільство робитиме власні висновки.
Чому хвиля переходів до ПЦУ вщухла
А чому все-таки сповільнилися переходи парафій УПЦ до ПЦУ?
Я припускаю, що вичерпався той ресурс людей, які не були глибоко занурені в наратив УПЦ і були готові переходити. А ті, хто лишився, – це вже згуртована й дуже стійка меншість, яка не чує аргументів. Не всі, звісно, і переходи таки відбуваються і будуть надалі. Але інтенсивність їхня нижча.
Я суджу насамперед по Чернівецькій області, по Буковині – і тут ситуація випадає із загального патерну заходу України. У Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській областях парафій УПЦ або обмаль, або взагалі немає. А на Буковині все навпаки: ситуація тут порівнянна з центром країни або й навіть перевершує дозованість присутності УПЦ порівняно з деякими областями центру. За муніципальним опитуванням 2024 року серед обласних центрів, лише Одеса випереджала Чернівці за кількістю симпатиків УПЦ. Чернівці посіли друге місце – вище, ніж Київ чи Вінниця.
Буковинський фактор: етнічність, мова і культ особи Онуфрія
Це можна пояснити історичними обставинами?
Так, і історичними обставинами теж, і тим, що в нашій області досить велика частка осіб румунської національності. Це прекрасні люди, наші співгромадяни. Але цим чинником верхівка УПЦ маніпулює. І давно.
По-перше, на румуномовних парафіях Буковини УПЦ дозволяє служити румунською мовою. Люди цього етносу не відчувають жодної проблеми: церква на вивісці називається “українською”, служба йде рідною мовою. Далеко не всі готові вникати в тонкощі реальної позиції церкви, в факти системних зв’язків з Росією. Особливо в сільській місцевості люди мало обізнані з релігієзнавчими чи медійними дискусіями, вони вважають, що так воно і має бути.
По-друге, багато священників-румунів ментально орієнтуються на Румунію, а румунська церква досі не вступила в євхаристійне єднання з Православною церквою України. Це серйозне питання до ефективності дипломатії ПЦУ і держави також, бо це ж аспект безпековий. Тож значна частина Буковини лишається в орбіті УПЦ, яка вправно цим користується.
Але це не єдина причина – більшість вірян УПЦ на Буковині все ж таки етнічні українці. Тут один зі чинників – сам Онуфрій, предстоятель УПЦ, родом з Буковини. У багатьох людей, особливо в сільській місцевості, роками й десятиліттями формувалася своєрідна ментальна залежність від культу його особи, мовляв, він постійно постить, молиться, тому він праведник, святий.
І багато хто досі так вважає, хоча факти свідчать протилежне. Я вже навів приклад розкішних відзначень пам’ятних дат його життя – килими з квітів, ефектні черги людей з дарунками (під час війни!). Але також я рахував за новинами офіційного сайту Російської православної церкви: з 2014 по 2021 рік включно Онуфрій їздив до Росії 29 разів – на різні святкування й церковні церемонії. На цих заходах, крім церковників, часто були присутні представники російської влади, яка вже з 2014 року здійснювала агресію проти України. У травні 2014 року російський громадянин Стрєлков-Гіркін уже зробив себе “міністром” і очільником “радбезу” в Донецьку, в “ДНР”, а Онуфрій у Москві співав дифірамби на святкуванні дня ангела Гундяєва і казав, ніби Кирил переживає за Україну, більше, ніж сам Онуфрій. Це ж цинізм!
Про це можна писати й говорити, але наскільки це торкається свідомості найбільш затятих адептів – велике питання. У багатьох є готова формула-відповідь: церкву Христову ніхто не подолає, а критика предстоятеля – це “диявольські інтриги”.
Оцінюю цю “ядерну паству” на Буковині приблизно у 20 % населення. Але саме ці 20 % дозволяють УПЦ утримувати храми – вони доволі згуртовані і відтісняють на другий план тих громадян, які загалом підтримують автокефальну церкву, але не надто активні чи не вважають за потрібне розбиратися в процесах.
Виходить парадокс: у соцопитуванні людина на словах підтримує ПЦУ, але значна частина таких людей де-факто на свята чи з інших нагод бувають і там, де звучить слово функціонерів УПЦ. А оте ядро адептів УПЦ – активне й мобілізоване.
Тобто це та сама “ядерна паства”, через яку УПЦ вдалося відбити собор у Чернівцях минулого року?
Саме так. Мова про Собор Сходження Святого Духа. На той момент, вважаю, винними були обидві сторони: певні молодики зайшли в храм і почали діяти не так, як слід було. Право на застосування сили – за законом – має лише поліція. Але факт у тому, що на певному етапі того дня храм уже таки перебував у руках української поліції. А юридично, документально на той час собор уже понад півтора місяця належав саме ПЦУ. Хоч УПЦ й оспорювала правочинність документів.
І ось 17 червня 2025 року у відповідь на захід у собор молодиків, а потім поліції священники УПЦ з довколишніх сіл мобілізували людей, міцних чоловіків, зокрема, і їм вдалося, зламавши паркан і двері, витіснити поліцію. До сьогодні цей центральний собор перебуває в руках митрополита Мелетія та єпархії УПЦ – хоча за юридичними документами він належить ПЦУ. Ну, і звісно, тривають певні судові процедури, апеляції. У цьому соборі уже в серпні 2026 року я фіксував продаж молитовної брошури, в якій на одній із сторінок київський князь Володимир названий князем “страны Российской”. Що означає такий наратив, думаю, пояснювати зайве. Я вже не кажу, що в інших храмах у Чернівцях досі на іконах, біля яких палять лампадки, – Ніколай ІІ, російський імператор, для якого України як ідентичності не існувало.
Що робити з “ядерною паствою”
Митрополит УПЦ (МП) Онуфрій, фото: УПЦ (МП)
Чи існують якісь рецепти проти цього шалено позитивного ставлення до Онуфрія та інших діячів УПЦ?
Питання складне. Тут мають працювати дві паралельні тенденції.
Перша – максимальне просвітництво: показувати, що єпископи УПЦ й досі комунікують через представників церковної влади Молдови з російською церквою (адже православна церква Молдови є частиною РПЦ). Функціонери РПЦ з Молдови беруть участь у роботі її органів під час повномасштабної війни і водночас приїжджають на Буковину, в Одеську й Вінницьку області. Ці факти треба показувати й висвітлювати. Але в багатьох людей є питання: чому до цих візитів такі лояльні наші служби – випускають наших єпископів за кордон, впускають назад після контактів з єпископами РПЦ. Та й самих єпископів РПЦ з Молдови регулярно впускають в Україну. Наприклад, митрополит Лонгин (Михайло Жар) уже роками перебуває під кримінальною справою, але вільно їздить до Румунії, Молдови й Болгарії та спілкується там з людьми, які очевидно лобіюють російські інтереси.
Друга тенденція – заохочувати юридичні процеси, які вже запущено, набратися терпіння і сподіватися, що за рік-півтора з’являться конкретні судові рішення щодо унеможливлення існування Київської митрополії та підлеглих їй єпархій.
Але навіть якщо такі рішення ухвалять, частина пастви щось переосмислить і перейде до ПЦУ, а частина просто переведе служіння і свою комунікацію у незареєстрований, нелегальний формат. Якщо споруда, де моляться, у приватній власності, а не орендована у держави, тоді її ніхто не забере. Якщо їм захочеться служити у приватному будинку, адаптованому під храм, – вони робитимуть це. Наявність такої структури в нашій державі – це, з моєї точки зору, наслідок тієї самої ментальної інерції, через яку люди свого часу голосували за комуністів, за ОПЗЖ, за “Партію регіонів” і, зрештою, у 2019 році – за той результат, за який проголосували.
Політико-правове рішення, до якого держава не готова
Виходить, що викорінити це явище повністю практично неможливо, і йдеться радше про те, щоб тримати його в меншості й не давати помітного впливу?
Є рекомендації – я про це писав, і не тільки я. В умовах війни можливе політико-правове рішення повністю унеможливити вплив конкретних єпископів на громаду. Логіка проста: якщо людина після 2014-го працювала в синодах і архієрейських соборах російської церкви (а це явно ідеологічна структура агресора, лише зовні – церква), тоді з погляду держави, яка перебуває у стані війни проти агресора, ця людина співпрацювала з агресором. А отже, не мала би права, попри свій сан, мати доступ до різноманітного публічного впливу.
Характерний момент: під судом був один із митрополитів УПЦ – Іонафан Єлецьких. Онуфрій та інші в УПЦ прямо висловлювалися, писали: мовляв, кримінал щодо нього за підтримку агресора – неправда. Після вироку суду його обміняли в Росію на наших полонених. І тільки він там опинився у 2024 році, так одразу, не криючись, вступив у воєнно-пропагандистську діяльність на боці Росії. Про це є чимало свідчень на сайті РПЦ. Чому я повинен вірити, що й ті, хто захищали Іонафана з єпископів УПЦ, не такі самі?
Тут одразу постає застереження: на Заході таке рішення критикуватимуть як порушення свободи віросповідання, совісті тощо, не вникаючи в наші тонкощі. Але, можливо, в умовах війни іноді треба вдаватися до таких кроків – тим більше, коли йдеться про досвід роботи вже під час агресії в структурах, що, повторюю, зрадили місію церкви і є ідеологічним апаратом держави-агресора.
Наша держава наразі до таких кроків не готова. Вона поодиноко оголошує підозри чи вироки окремим, уже явно засвіченим діячам УПЦ, але більшість лишається на плаву. Наприклад, митрополит Запорізький Лука Коваленко перебуває під судом, але має повне право вільно пересуватися, він не заарештований. Я досліджував: у 2024–2025 роках він неодноразово онлайн брав участь у конференціях, які в Сербії проводять явно проросійські структури –Фонд російських студій і Центр геостратегічних досліджень, керівниця якого Драгана Трифкович нещодавно отримала в Чечні премію “Золоте перо” за хвалебну статтю про кадирівців, які, за її словами, “вдало і мужньо виконували завдання в Україні” і після 2014, і після 2022 років. На подіях цього центру митрополит Лука – справжня зірка: йому дають слово, на нього посилаються як на авторитет. І він там ні слова не говорить про осуд війни і агресора, а тільки критикує Вселенський патріархат і католицизм. А ще – українську владу. Це теж багато про що свідчить.
Чому влада не наступає активніше
СБУ затримала настоятеля Святогірської лаври УПЦ МП митрополита Арсенія, фото: СБУ
Виходить, бракує політичної волі, яку до того ж стримує острах реакції західних партнерів на “порушення демократичних свобод”?
Так, і, гадаю, ні для кого не секрет: серед представників влади також є люди, чиї родичі, друзі або й вони самі симпатизують УПЦ. Останні півтора року я з дослідницькою метою відвідую ці храми, щоб бачити, що там відбувається. На Великдень бачив там у перших рядах впливового свого часу генерал-полковника поліції ще з часів Януковича – людина заможна, з бізнесом. І таких людей чимало. На подвір’ї Чернівецького собору – величезна кількість елітних автомобілів: і священників, і їхніх постійних відвідувачів. Напевно, певна частина нашої дуже впливових людей у країні зацікавлена, щоб ця структура продовжувала функціонувати.
Другий момент – потужні адвокати й лобісти УПЦ на Заході, який дуже чутливий до тем свободи совісті й релігії і не завжди розрізняє, де реальні права, а де діяльність проросійських сил, які можна вважати агентурними. Тож, ймовірно, українській владі неодноразово натякали: будьте менш напористими, інакше можуть виникнути проблеми з фінансуванням, зокрема військовим. Але водночас справедливо визнати: держава таки веде цей процес – єпархії й парафії отримують приписи ДЕСС про усунення російських впливів, а коли не виконують їх, проти них подають позови. Просто на рівні судових структур усе відбувається дуже повільно.
Молдова, Румунія, Сербія: як тримається зв’язок з Москвою
Комунікація єпископів УПЦ з проросійськими лобістами відбувається переважно через Молдову, Румунію та Сербію – країни з православними церквами, пов’язаними з Росією?
Здебільшого так, хоча Румунія зараз мало комунікує з Росією, там доволі прохолодні настрої. А ось Молдовська православна церква – це самокерована частина саме російської церкви. Вона навіть не зробила тих формальних кроків, які зробила УПЦ на соборі у Феофанії 2022 року.
Митрополит Молдовський Володимир (Кантарян), до речі, родом з Буковини – з села Колінківці, яке роками було його справжньою вотчиною, він регулярно туди приїздив, розбудував там монастир. На сайті управління культури відповідного району я бачив недавно, що він так і значився як почесна особа (хоча, може, я потрапив і на застарілу версію сайту). При цьому щонайменше кожні 3–4 місяці, включно з усім періодом після 2022 року, він засідає в синоді в Москві поряд із патріархом Кирилом Гундяєвим – на цих синодах ухвалюють, зокрема, рішення щодо єпархій на окупованих територіях України. Це не завадило Онуфрію нагородити його орденами: у 2022-му, у 2025-му і востаннє в червні 2026 року. За час повномасштабної війни митрополит Кантарян отримав від Онуфрія три ордени – це складно назвати інакше, ніж колаборацією з боку самого предстоятеля УПЦ. Кантарян крім того має російське громадянство, про що сам говорив у 2023 році журналісту Німецької хвилі, і крім предстоятельства в Молдові, він і в наші дні є настоятелем одного із храмів міста Москви, часто там очолює служіння.
Ряд єпископів з Молдови паралельно працює в органах Московського патріархату, їздять туди й під час повномасштабної війни, беруть також участь у нарадах онлайн, а водночас приїжджають в Україну – на Буковину, в Одеську, Вінницьку області. І, вочевидь, у кулуарах, на застіллях (а в церкві люблять гучні святкування) вони можуть обмінюватися не лише богословською думкою, а й найрізноманітнішою інформацією, що має безпекове значення.
Показовий приклад: у листопаді 2022 року СБУ провела обшуки і відкрила кримінальне провадження за статтею про держраду стосовно митрополита Мелетія – ключового архієрея УПЦ на Буковині. На другий чи третій день після обшуку він поїхав до Молдови – нібито привітати з ювілеєм архієрея Петру (Мустяце), хоча сам ювілей минув ще у жовтні, за півтора місяця до цього. Петро Мустяце – член синодальної комісії російської церкви, на сайті чиєї єпархії й досі виставляють новини подій, і на фото з його кабінету бачимо – великий портрет Гундяєва. Тут не треба бути Шерлоком Голмсом, щоб припустити: поїздка була не про запізніле привітання, а про передачу інформації чи отримання порад на тлі підозри від СБУ.
І, судячи з усього, це не поодинокий випадок, а системна проблема, на яку профільні служби чомусь не реагують?
Саме так. Про Петра Мустяце й інших конкретних людей, задіяних у російських структурах, я публікую матеріали вже понад рік. Упевнений, що ці публікації відомі нашим службам. Але ті “добродії” все одно продовжують вільно приїжджати в Україну.
“Податок на улюблену церкву”: чи варта ідея
Народний депутат Микита Потураєв в одній із розмов згадував ідею “податку на улюблену церкву” за прикладом Румунії – коли платник податків міг би скеровувати частину коштів на церкву чи громадську організацію на свій вибір, оскільки УПЦ має значно більше фінансових ресурсів, ніж ПЦУ. Як ви ставитеся до такої ідеї?
Як академічний релігієзнавець, який обстоює принцип відокремлення держави від релігійних організацій, я вважаю, що краще від такого утримуватися. Це вже певний крок до державної релігії.
У Румунії ситуація зовсім інша: там понад 90 % населення – православні, релігійна мережа фактично монолітна. В Україні ж, навіть якщо відкинути фактор УПЦ, є багато протестантів, є українські греко-католики – країна не є монорелігійною. У Греції державна релігія прямо закріплена в Конституції, у Румунії формально ні, але де-факто священники отримують зарплату з держбюджету. З моєї точки зору, це не той шлях, яким має йти Україна.
УПЦ МП за кордоном: як вона розширюється без дозволу, і чому ПЦУ програє цю гонку
Фото: соцмережі
Українці за кордоном теж перебувають під впливом УПЦ. В Україні є обмежувальні закони й спецслужби, а за кордоном УПЦ вільно розширює мережу через можливості Московського патріархату. Що з цим можна зробити?
Ситуація тут справді проблемна. По-перше, коли УПЦ створює структури за кордоном, вона нікого не питає й намагається не афішувати прямий зв’язок з Московським патріархатом. Крім того, існує так звана Російська православна церква закордоном (РПЦЗ) – та, що виникла в радянські часи нібито як опозиція московській церкві. Але ще у 2007 році вони підписали документ про об’єднання: формально РПЦЗ має самоврядність, але фактично підпорядкована Московському патріархату. Дружба між УПЦ і цією структурою навіть не приховується – на офіційному сайті УПЦ регулярно з’являються пафосні привітання Онуфрія з ювілеями від керівника РПЦЗ. РПЦЗ дуже допомагає УПЦ створювати парафії за кордоном.
Натомість ПЦУ ж, згідно з Томосом, не має права самостійно створювати парафії за кордоном – це право має тільки Вселенський патріархат, який не завжди може реально це контролювати. Старіші автокефальні церкви – румунська, російська, сербська – давно перестали зважати на ці канони й створюють свої парафії, не питаючи Вселенського патріарха. ПЦУ ж, лише недавно отримавши Томос, поки почувається, скажімо так, у дочірньому стані щодо Константинополя і не ризикує діяти так само.
Тому українських парафій за кордоном мало, і вони підпорядковані структурі Вселенського патріархату. Існує практика “переїзних місій”: священники ПЦУ на кілька місяців вирушають у закордонну експедицію, їздять від міста до міста й домовляються з місцевими громадами – часом навіть католицькими чи протестантськими, які надають їм храм на кілька годин, щоб українці могли послухати богослужіння рідною мовою.
Додатковий фактор – багато вихідців з України, які й тут ходили до УПЦ і лишаються російськомовними за кордоном, органічно навіть не замислюються, до якої юрисдикції належить храм: побачили напис “УПЦ” – і пішли туди.
Наведу приклад моїх близьких знайомих, які живуть у Німеччині з 2007 року й до 2022-го ходили саме до тамтешньої парафії УПЦ. Після повномасштабного вторгнення вони перестали туди ходити й якийсь час їздили значно далі – до греко-католицького храму, хоча почувалися там не зовсім “у своїй тарілці”, бо є православними. Цього року, на Великдень, вони дізналися, що неподалік проводить службу “переїзна місія” ПЦУ, – і поїхали туди. Але це лише тимчасова можливість. Але це люди – свідомі, вони часто спілкуються зі мною, знають ситуацію. А є значно більше людей, які просто обирають те, що поруч і тією мовою, до якої вони звикли. Це сумний факт. І українська дипломатія мала б шукати вихід активніше. Хтось скаже: державна дипломатія не має займатися справами церкви. Але це не тільки церковні справи, а ідентичності і безпеки – до того ж, у критичних умовах війни.
ДО РЕЧІ
Читайте інтерв’ю Олександра Бродецького нашому сайту: “Моя місія – це правда і просвітництво”: як чернівецький філософ і релігієзнавець Олександр Бродецький став для московських попів на Буковині ворогом №1 і чому вони його так бояться“
