-
Фото авторки тексту
Все почалося з потяга. Буквально перед відправленням з київського вокзалу Стефанії Експрес у купе заскочив військовий. Кремезний бородань хвацько позакидав свої речі на верхню полицю, повитягав купу папірців, перебрав усі і з одним кудись побіг.
Я зігнута, наче молодий ростучий місяць, сиділа навпроти і вовтузилася з наволочкою (чому на верхніх полицях так низько? – риторичне запитання). Прибіг назад, енергійно заліз на своє місце і почав розпихати свої речі. Я запропонувала перекинути речі на мою полицю, щоб він спокійно постелив собі. Він глянув на мене, посміхнувся і сказав: “Я не буду стелити, я їду до дому”.
У мене від цих слів гусяча шкіра напевно ще й на вухах повиступала. Як він це сказав! Скільки емоцій було у цих простих словах.
Його розпирало від радості, нетерплячості, приємної тривожності. Він сказав це ніжно, але водночас різко. Я кивнула головою і посміхнулася.
Наволочку я поборола і пішла в туалет, а повертаючись побачила гарненько виставлене взуття військового біля купе. Він його сам виставив. Не хотів створювати незручностей. Я не знаю де були, по чому ходили і що бачили ті кросівки, але вони були “втомлені” і їхали до дому, переживали чи запах пережитого не потурбує інших.
Вранці спустилася, зібрала постіль. Чоловік із жінкою з нижніх полиць теж виходили у Львові. Ми мовчки зібралися, напомацки. Світло не хотіли вмикати, щоб не будити військового. Навіть сходили до провідниці запитатися куди він їде, щоб не проспав.
Бо він їде до дому.
Його кросівки перенесли у купе.
З вокзалу поїхала на Стрийський автовокзал. Поки чекала маршрутку взяла в автоматі каву. Поруч каву пили два військові. Втомлені, невиспані. У мене в рюкзаку були сирні кекси, не знала куди діти сир, то перед дорогою напекла.
Я підійшла до хлопців і сказала: “Запрошую на сніданок”. І протягнула кульок з кексами. На якусь секунду вони завмерли, а я продовжила: “Сирні кекси, з виноградним сиропом. Кава така собі, то хоч кексами заїмо”. Вони засміялися і почали частуватися.
Сіли на лавку і почали спілкуватися. Хлопці їхали теж до дому, у відпустку.
Мені хотілося підтримувати розмову, але було страшно ляпнути щось недоречне, щось, що може стригерити. То я просто спершу сказала “Дякую за все”, а тоді: “Поки моєї маршрутки нема, їжте кекси, а я готова слухати, розказуйте, що хочете.” І їх прорвало. Я просто слухала, а вони один поперед іншого емоційно розповідали бойові історії. Навіть сумні вони подавали з гумором. В якийсь момент розповіді я опустила голову. Один з них сказав: “Та шо ми п*з*д*мо? Не так то все весело. Так легше розказувати”.
Під’їхала моя маршрутка, кекси ми доїли і каву допили. Хлопці схопили мій рюкзак і пішли провести. Водію сказали, щоб довіз куди мені там треба. Подякували за сніданок і що просто слухала.
Нам, суспільству, треба багато слухати, але не забувати ще й чути.
Авторка тексту: волонтерка Ольга ХАРБОВСЬКА, Фейсбук (с)
