За інформацією: Суспільне Чернівці.
Роман Паламар у війську. Фото надав Роман Паламар
За його словами, це сталося вночі. Він не побачив і не почув дрон «Мавік», який завис високо над ними та скинув боєприпас прямо під нього. Після цього стався яскравий спалах, а Роман відчув різкий біль у ногах, якого ніколи раніше не відчував.
«Добре, що побратим почув, підбіг і наклав турнікети. І той “Мавік” знову прилетів та завис над нами. Побратим побачив, що я відключився, ліг біля мене і просто не рухався. Ми створили видимість, що обоє неживі. Той “Мавік” дві хвилини провисів над нами й полетів до машини, яка їхала по нас», — розповів Паламар.
Дрон почав атакувати машину, але вона була броньованою, тож він полетів далі. За цей час побратим відтягнув Романа трохи вбік. Потім військові забрали його цією машиною, чим урятували йому життя.
«Мене справді врятували, адже я дуже швидко втрачав сили. Я й сам не очікував, що так може бути. Одну ногу мені відразу відірвало, друга трималася на шкірі. Я дуже сильно стікав кров’ю. Якби не турнікети, то за 40 секунд міг померти», — розповів Паламар.
Роман Паламар після поранення. Фото надав Роман Паламар
Водій однією рукою кермував, а іншою притримував Романа й постійно звертався до нього, намагаючись утримати при свідомості. Він довіз його до лікарів. Роман пригадує, що потім почув лише слова хірурга, який попередив, що доведеться робити ампутацію. На це він погодився.
«Мені дали телефон, я почув дружину й запевнив її, що все добре та не варто хвилюватися. Більше нічого не пам’ятаю. Коли знову розплющив очі, побачив її перед собою. Вона заспокоювала мене, а я здивувався, що вона приїхала до Харкова», — каже Роман.
«Харків став особливим містом»
Паламар розповів, що в Харкові їх із дружиною тепло прийняли. За його словами, у госпіталі лікарі, медсестри та психологи постійно були поруч і допомагали йому. Так само підтримали й дружину Романа: незнайомі люди зустріли її біля автобуса та запросили переночувати у себе вдома.
Обирайте Суспільне як джерело новин в Google Обирайте Суспільне як джерело новин в Google
«Усе це було настільки рідним і близьким, що тепер Харків став для нас особливим містом. Одна з наших мрій — знову туди потрапити. Хочемо мати власну машину, і, коли все це закінчиться, я насамперед хочу поїхати не на курорт, а до Харкова, щоб побачити тих людей і просто подякувати їм», — розповідає Паламар.
Роман Паламар з дружиною Марією. Фото надав Роман Паламар
Коли стан Романа стабілізували, його першим евакуаційним потягом відправили до Львова. Там йому провели ще щонайменше десять операцій, зокрема реампутації. Через важкі септичні ускладнення лікарям доводилося повторно оперувати його.
«Попросив залишити хоча б коліна»
Через критичний стан Паламар два тижні перебував у реанімації. Кожні день-два лікарям доводилося ампутувати частину його ніг. Спочатку залишалося приблизно 15 сантиметрів нижче колін, але згодом їх ампутували майже до самих колін.
«Хотіли ампутувати ще трохи вище, але просто на операційному столі я попросив хірурга залишити мені хоча б коліна. Він відповів, що вони не працюватимуть. Я сказав, що знаю, але дуже прошу їх зберегти, і пообіцяв, що, якщо одужаю, стану перед ним на коліна. Він засміявся й погодився», — каже ветеран.
Роман Паламар. Суспільне Чернівці
Через численні травми Роману постійно робили анестезію та знеболювали нижню частину тіла, яка повністю не рухалася. На правій руці працювали лише два пальці, решта була пошкоджена.
Також у нього були рвані рани голови, зокрема відірваний шматок шкіри, а в животі — численні дрібні уламки. Пошкоджень зазнали майже всі частини тіла, крім лівої руки.
«Тиск падав до 60 на 40, але лікарі все одно повертали мене до життя. Перша думка була: “Там не дали вмерти, то тут вмреш”. Але я розумів, що не маю права здаватися. Дружина приходила, заспокоювала, казала, що все буде добре. Розповідала про дітей, показувала фотографії онучки, яка тоді саме народилася. Треба було триматися, бо як здатися?» — каже Паламар.
Роман Паламар. Суспільне Чернівці
«Перші кроки надзвичайно важкі»
Спочатку дружина Романа, Марія, допомагала йому їсти та вмиватися, адже через травми він не міг рухатись. Щодня вона приносила йому свіжі продукти.
«Коли нас уже переводили з лікарні до відомчого санаторію на реабілітацію, хірург по секрету сказав мені: “Ромчику, чесно кажучи, ти живучий. З твоїми сепсисами шансів вижити було мало”», — розповів ветеран.
Роман Паламар з дружиною у реабілітаційному центрі. Суспільне Чернівці
Роман розповів, що основне лікування вже завершив, однак протезування триває. Наразі він на першому етапі — вчиться ходити на коротких протезах, щоб стабілізувати тіло й адаптуватися до них. У грудні планує повернутися на реабілітацію, де має перейти на вищі протези та продовжити навчання ходьби.
«Перші кроки надзвичайно важкі, але водночас ти неймовірно щасливий. Це ейфорія, коли розумієш, що справді стоїш на ногах. Відчуття такі, ніби в тебе виросли крила. Коли просто сидиш, то ніби прив’язаний, а тут ти встав і йдеш. Нехай не так швидко, як хотілося б, але ти йдеш», — каже Паламар.
Першим випробуванням для Романа стала дорога до магазину, що за 1,6 кілометра від реабілітаційного центру. Хоча йти було нелегко, він радів, що знову може самостійно пересуватися, як інші люди.
«Звичайно, було важко: доводилося зупинятися, перепочивати. Напевно, мене врятували навушники: вмикав музику, трохи відволікався й потроху йшов», — розповів Роман.
Роман Паламар з дружиною Марією. Суспільне Чернівці
Психологи допомогли Роману прийняти нову реальність. Він розповів, що через фантомні відчуття йому здавалося, ніби втрачені кінцівки досі на місці. Мозок відмовлявся сприймати втрату, але з часом він поступово адаптувався до змін.
«Було дуже важко. Щоночі снився той вибух, спав лише по дві-три години. Раніше я міг виконувати будь-яку роботу: встановлював вікна, складав меблі, працював на будівництві. А тепер розумію, що вже не зможу робити все те, що раніше», — каже ветеран.
Вернувся до роботи з інструментами
Паламар розповідає, що вони з дружиною приблизно рік і два місяці постійно перебували в реабілітаційних центрах. Після повернення обоє зраділи можливості знову бути вдома, однак почали виникати перші перешкоди у пересуванні — подружжя почало адаптовувати будинок для життя на протезах.
«Пандус, по якому сходжу, я зробив своїми руками, дружина лише пофарбувала. Найстрашніше в побуті — душ та туалет. Раніше в нас була ванна, а зараз мусимо все підлаштовувати під мене, щоб можна було заїхати, пересісти на стільчик та помитися», — каже Паламар.
Душ Романа Паламаря. Суспільне Чернівці
Після повернення в село Роман намагається знову працювати з інструментами. Якщо раніше він міг усе робити двома руками, то тепер доводиться пристосовуватися й працювати однією, а під час ходьби постійно мати опору.
Разом із дружиною Паламар потроху освоює столярну роботу, облаштовує пандуси та самостійно адаптує побут до нових умов.
«У нас із сусідами одна криниця, до якої вели старі й незручні сходи. Ми з дружиною вирішили переробити їх і за два дні впоралися, хоча раніше цього не робили. Також я вирішив зробити літній душ, усе підготував, а знайомі приїхали й допомогли облаштувати», — каже Паламар.
Роман Паламар майструє сходи. Фото надав Роман Паламар
Роман поступово повертається до побутових справ: на городі допомагає чистити кукурудзу, а на кухні нарізає продукти. Каже, що хоче бути залученим до спільних справ і допомагати дружині.
Читати ще
Читати ще
Втратив обидві ноги через дрон й вчиться жити заново: історія військового Сметаніна, який реабілітується у Чернівцях
Повідомляйте про важливі події з життя вашого міста чи села команді Суспільне Чернівці — пишіть на пошту редакції новин: [email protected]
