-
Ілюстрація, створена за допомогою ШІ
Історія розвідувальної діяльності на українських землях сягає часів Русі. Уже в X столітті міжнародні угоди визначали порядок перебування її представників за кордоном, способи підтвердження їхнього статусу та дії влади щодо людей, які прибували без належних документів. Один із таких договорів уклав із Візантією князь Ігор.
Про особливості роботи розвідки за часів Русі та правила перебування її представників у Візантійській імперії розповідається у програмі «Загублений світ» телеканалу 2+2, повідомляє «Главред».
Договір князя Ігоря з Візантією, який датують 944 роком, охоплював дипломатичні й торговельні відносини та регулював перебування вихідців із Русі на території імперії. У ньому визначали, як підтверджувати повноваження прибулих до Константинополя та що робити з тими, хто не мав необхідних документів.
Дослідник спецслужб Володимир Цибулькін пов’язує ці положення також із розвідувальною діяльністю. Водночас важливо розрізняти сучасне трактування дослідника та безпосередній зміст літописного тексту.
Як представники Русі підтверджували свій статус
За словами Володимира Цибулькіна, цей договір належить до найдавніших міжнародних документів Русі, текст яких зберігся до наших днів. Він містив домовленості про торгівлю та дипломатію, а також правила ідентифікації представників київського князя. Візантійська влада прагнула знати, хто саме прибуває до Константинополя та з якою метою. Тому посли й купці повинні були мати підтвердження свого статусу.
У договорі, збереженому в «Повісті минулих літ», згадується попередній порядок: посли носили золоті печатки, а купці — срібні. Такі знаки можна порівняти із середньовічними посвідченнями, за якими розпізнавали офіційних представників. Нова домовленість передбачала використання князівських грамот. У них мала зазначатися кількість відправлених кораблів, щоб візантійська сторона могла переконатися: прибулі з’явилися з мирними намірами.
Отже, підтвердження статусу було частиною встановленої процедури перебування у Візантії. Дослідник розглядає її в ширшому контексті діяльності представників Русі за кордоном — дипломатів, торговців та людей, які могли виконувати військові чи розвідувальні завдання.
Що робили з людьми, які прибували без документів
Окремі положення угоди визначали порядок дій щодо прибулих без князівської грамоти. Візантійська сторона могла затримати таких людей і тримати їх під наглядом до повідомлення київського князя.
У програмі Володимир Цибулькін пояснив ці норми через можливу діяльність таємних агентів. За його трактуванням, ішлося про людей, які могли збирати інформацію без офіційно підтвердженого статусу. Дослідник також озвучив версію, що після затримання такого представника Візантія мала звернутися до князя, а відсутність його реакції могла завершитися загибеллю затриманого.
Однак літописний текст містить інше формулювання. Загибель у ньому пов’язана з опором під час затримання: якщо люди не давали себе зв’язати, противилися й були вбиті, князь не мав карати за їхню смерть. Окремої умови про страту через відсутність відповіді князя у цьому положенні немає.
Так само договір не містить прямої вимоги оголосити себе розвідником. У відповідному уривку йдеться про наявність грамоти, затримання та повідомлення князя. Пояснення цих норм як правил боротьби з прихованою агентурою є дослідницьким трактуванням.
Водночас сама процедура передбачала зв’язок між візантійською владою та Києвом: питання щодо прибулих без документів мало вирішуватися із залученням князя.
Що договір розповідає про розвідку часів Русі
Володимир Цибулькін вважає, що вже в X столітті міжнародні відносини враховували відмінність між офіційними представниками держави та людьми, які могли діяти приховано.
У цьому контексті дослідник говорить про збирання інформації під час дипломатичних місій, а також про діяльність без підтверджених повноважень. Однак сучасні поняття легальної розвідки та нелегальної агентури варто застосовувати до подій того часу з поясненням: сам договір не використовує таких визначень.
Цибулькін пов’язує появу відповідних правил із розвитком державних інституцій Русі. Домовленості між правителями встановлювали права їхніх представників за кордоном і водночас визначали вимоги до поведінки та документів.
Для Візантійської імперії це було способом контролювати прибуття іноземців і їхнє перебування у столиці. Для Києва — можливістю засвідчувати повноваження своїх посланців та підтримувати зв’язок з імперською владою у разі їхнього затримання.
Таким чином, договір засвідчує існування впорядкованих правил дипломатичних і торговельних контактів. Його положення також розглядають у контексті історії розвідки, але це потребує розмежування між змістом документа та пізнішими інтерпретаціями.
Як називали Русь її сучасники
Раніше «Главред» також наводив пояснення філологині Аліни Острозької щодо походження назви «Київська Русь». За її словами, цей термін сформувався у XIX столітті як наукове позначення середньовічної держави.
Острозька пояснювала, що така назва допомагає відокремлювати цей історичний період від пізніших державних утворень. У письмових пам’ятках XI–XIII століть сучасного словосполучення «Київська Русь» не було: вживали назви «Русь» та «Руська земля».
Окремо видання згадувало пояснення кандидата історичних наук Сергія Громенка про мовну ситуацію того часу. Він описував розвиток мови як складну взаємодію діалектів.
За наведеною у матеріалі оцінкою Громенка, давньокиївською книжною мовою користувалося вузьке коло інтелектуальної еліти — приблизно один відсоток населення. Цю цифру слід сприймати саме як озвучену істориком оцінку.
