-
Розворот книги радянського історика Міхаїла Покровского та титульна сторінка його праці "Русская история в самом сжатом очерке", 1933 рік / Фото: DR
Перший радянський історик Міхаїл Покровскій науково обґрунтував окупаційну політику імперії Романових й пояснив, чому Переяславська рада була не “дружнім союзом”. Його концепція стала основою для шкільних та університетських підручників, проте ненадовго.
У 1920-х роках найголовніші наукові установи очолював історик Міхаїл Покровскій: він керував Комуністичною академією та Інститутом червоної професури — «кузнями» вчених для СРСР. За його каденції радянська наука відкинула риторику Російської імперії про «захист і звільнення народів» і «розширення кордонів». Росію часів царизму офіційно оголосили історичним агресором, який століттями вів загарбницькі війни й посягав на чуже.
Але цієї концепції в Радянському Союзі дотримувались недовго. На початку 1930-х років диктатор Іосіф Сталін змінив ідеологічний курс, відбілив царів-завойовників і повернув їх на п’єдестал. Наслідувачів школи Покровского піддали жорстким репресіям.
Київська Русь — не батьківщина московитів
Міхаїл Покровскій називав себе переконаним марксистом і був вірним соратником «вождя світового пролетаріату» Владіміра Лєніна. Син дрібного службовця, він став професором історії та філософії Московського університету ще задовго до революційних подій. А до соціал-демократів доєднався зрілим 37-річним науковцем у 1905 році.
Він працював у Фінляндії та Франції й долучився до 9-томної Истории России XIX в. та енциклопедичного словника, що вийшов у приватному видавництві Гранат. А 1912 року Покровскій опублікував у Москві резонансну працю Русская история с древнейших времен (у співавторстві), в якій були розділи Западная Русь, Казацкая революция та Украина под московским владычеством. Він констатував, що російські історики державницької школи ніколи не зверталися до історії України, бо намагались вмістити її у свою схему неподільної Росії. Але це — велика помилка, бо український історичний процес є цілком самостійним явищем.
«Його двотомна історія була одним із небагатьох дореволюційних досліджень, критично налаштованих щодо української політики російського уряду, — пише історик Степан Величенко. — Але найважливішим у ній було те, що вона надавала українському минулому статус самостійної національної історії».
На думку Величенка, праця Покровского стала справжнім проривом в історії імперії, бо вона радикально змінювала інтерпретацію подій минулого. Адже царська пропаганда століттями поширювала міф про «миролюбність» Росії, яка начебто ні на кого не нападала, а лише «захищалася» від зовнішніх ворогів або ж «несла цивілізаційну культуру» підкореним народам. Покровскій наважився сказати, що таке твердження — свідома фальсифікація.
Коли він писав про Давню Русь, то пояснював, що російське самодержавство аж ніяк не походить з уявного державного союзу давніх слов’ян. Все було інакше. Проаналізувавши археологічні знахідки та лінгвістичні тонкощі, вчений дійшов висновку: тривалий час слов’яни були лісовим етносом з мотижним землеробством, а потім виникли ранні міста. І вони не були «центрами національного єднання», а всього лише торговими факторіями. На думку вченого, Київська Русь була хиткою федерацією торгових міст-республік, які вели постійну міжусобну боротьбу за ринки збуту, але аж ніяк не спільною централізованою державою пращурів нинішніх українців та росіян.
А коли виникло Московське царство, то почалось аж ніяк не «збирання руських земель» з благородною метою, а варварське захоплення сусідських земель.
Покровскій називав речі своїми іменами: московські князі й царі керувались не патріотизмом, був впевнений він. Купецтво та дворяни потребували нових земель, робочих рук і торгових шляхів — і, обслуговуючи їхні інтереси, правителі йшли військом на сусідів.
Цар Іван IV Грозний, за поясненням Покровского, ніколи не був великим державником, як його століттями змальовували історики. Він загарбував чуже й створив опричнину, щоб силою перерозподілити землю на користь поміщиків-дворян, які використовували рабську працю селян для збільшення експорту хліба. І Грозний пішов війною на Казанське ханство у 1552 році не тому, що боявся загрози й вирішив напасти першим. А тому, що чорноземи Поволжя славились своєю родючістю, і саме тому вони були йому потрібні.
Історик згадував публіциста XVI століття Івана Пересвєтова, який писав про загарбання Казанського ханства: «Так письменник XVI століття Іван Пересвєтов розбив ту, добре нам знайому, історичну схему, яка з інтересів державної оборони робила рушійну пружину всієї московської політики, — нагадав Покровскій у своїй книзі забуте історичне джерело, невигідне царській пропаганді. — Ця „державна оборона“ була просто хорошим приводом, щоб захопити вельми угодні землі».
Агресія під приводом оборони
Від 1917 року Покровскій пішов у політику, був членом штабу Червоної гвардії й брав участь в організації захоплення більшовиками влади у Москві. Він був делегатом на мирних переговорах у Брест-Литовську, а від травня 1918 року — заступником народного комісара освіти. Він керував усіма школами й вищими навчальними закладами, а також Державною вченою радою. І всі навчальні програми й підручники з історії проходили його контроль.
У праці Дипломатія і війни царської Росії в XIX столітті 1923 року, Покровскій писав: «Кожна військова кампанія царизму мала виключно загарбницький характер. Вся наша зовнішня політика у всі часи була боротьбою за торгові шляхи».
Історик детально дослідив загарбання Кавказу та Сибіру й навів факти того, що російська експансія несла із собою колосальне насильство, грабунок і тотальну експлуатацію й винищення місцевого населення.
Покровскій описав, як російські генерали на кшталт Алєксєя Єрмолова спалювали аули, брали заручників та карали смертю за непокору. Загарбання Середньої Азії — розлогого азійського степу на схід від Каспійського моря — дослідник порівнював із завоюванням Індії, яке здійснювали британці. І росіяни були такими ж колонізаторами.
Навіть так звану «Вітчизняну війну» 1812 року Покровскій позбавив патріотичного ореолу. Він знайшов в архівах свідчення того, що конфлікт з Наполеоном I Бонапартом спровокував цар Алєксандр I, підписавши митний тариф 31 грудня 1810 року. Росія прагнула експортувати зерно та ліс до Великої Британії в обхід умов континентальної блокади й порушила Тільзитський мир, що швидко перетворився на порожній папірець.
Щодо Першої світової, яку в Росії називали «національною самооборонною», то й вона не була такою. Покровскій знайшов франко-російську військову передвоєнну угоду, у якій начальники генштабів Росії і Франції домовляються, що війна не буде вестися оборонним чином.
«Вони, навпаки, підтверджують абсолютну необхідність для російської та французької армій розпочати рішучий наступ», — зауважує історик.
Він також писав, що Російська імперія завжди боялась національних визвольних рухів і підтримувала придушення повстань в Угорщині та Франції. Поширення «вірусу свободи» у власній країні боялись усі монархи.
Переяславський міф
Картина Михайла Хмелька Навіки з Москвою, навіки з російським народом, 1951 рік / Фото: Національний художній музей України
Покровскій був першим, хто відкрито заперечив тезу про «добровільне возз’єднання братніх народів» на Переяславській раді 1654 року. Історик нагадав, що перед цим була Люблінська унія 1569 року, коли Польща та Литва об’єдналися в єдину державу з приєднанням українських воєводств. І влада перейшла від великих князів до дрібної шляхти, яка прагнула запровадити вигідну панщину. Ось де, на думку Покровского, треба шукати корінь проблеми.
Гетьмана Богдана Хмельницького професор вважав не романтиком, а насамперед прагматичним представником заможної козацької старшини. Захищаючи інтереси середнього землевласництва, Хмельницький повстав проти польської корони, спираючись спочатку на невдоволене магнатським гнітом селянство і козаків. Але, нагадує Покровскій, згодом гетьман видавав універсали, наказуючи селянам беззастережно коритися своїм панам під загрозою смертної кари. А за військовий союз з Кримським ханством довелось розплачуватися українським людом — татарські загони випалювали села й забирали десятки тисяч молодих хлопців і дівчат на невільницькі ринки.
Покровскій зазначає, що Хмельницькому були потрібні зовнішні союзники. Він не був запеклим симпатиком Москви, бо спочатку уклав угоду з польським королем, а вже згодом — з царем Алєксєєм Романовим. Але українське суспільство стало чинити опір, щойно Москва почала диктувати свої правила. І навіть православне духовенство на чолі з київським митрополитом категорично відмовлялося присягати московському цареві, намагаючись зберегти церковну незалежність:
«Як тільки зайшла мова про присягу московському государеві українців, перші, хто від присяги ухилився, були шляхта та дворові люди митрополита київського», — пише історик.
Він наголошує, що через чотири роки після цих подій, на Переяславській раді 1659 року, син Богдана, Юрій Хмельницький, підписав нові статті договору під безпосереднім тиском гарнізонів воєводи Алєксєя Трубецького.
«А про те, що Переяславська рада 1659 року радилася, оточена з усіх боків московськими військами, які забезпечували свободу дебатів — про подібний тиск — що ж було згадувати?» — йдеться у дослідженні Покровского.
Історик наголосив, що Московське царство не збиралось виконувати умови договору, підписаного з Богданом Хмельницьким. А прагнуло загарбати нові землі, поширити кріпосне право та зупинити втечу російських селян до вільного козацького краю.
Покровскій нагадав, що наступні гетьмани, на кшталт Івана Виговського, прагнули повернути незалежність України. Але були й такі, як Іван Брюховецький, який отримав від царя боярський титул і став лояльним до Кремля. За висновком історика, Переяславська угода принесла українцям не визволення і «братський союз», а кабалу під новим наглядом царських чиновників.
Помста Сталіна
На початку 1930-х років Іосіф Сталін остаточно зосередив у своїх руках абсолютну владу й розпочав чистки. Риторика Покровского, яка таврувала царизм за розпалювання воєн і поневолення інших народів, стала небезпечною для режиму. Сталіну були потрібні патріотичні гасла про інтернаціоналізм та велич Росії.
Фотопортрет Міхаїла Покровского, 1930 року (Фото: DR)
У жовтні 1931 року редакція журналу Пролетарская революция опублікувала сталінську статтю Про деякі питання історії більшовизму, де він фактично оголосив себе єдиним цензором історичної науки. Покровского нещадно критикували, а він не міг відбиватися, бо захворів на рак.
Коли у квітні 1932 року історик помер, влада вилучила з бібліотек і крамниць всі його книги й надрукувала нові підручники про «велич і миролюбство» росіян. Постанова ЦК ВКП (б) та Раднаркому СРСР від 15 травня 1934 року Про викладання громадянської історії в школах СРСР офіційно зафіксувала повний розрив з історичною школою Покровского, і його послідовників і учнів почали масово заарештовувати й знищувати за «антидержавну діяльність». А вчорашні колонізатори та кати — царі Іван IV Грозний, Пьотр I, полководці Алєксандр Суворов та Міхаїл Кутузов — раптово перетворилися на національних героїв, які «оборонялися» від агресора і «рятували вітчизну». Ці сталінські гасла живуть в сучасній Росії дотепер.
Автор: Ростислав КАМЕРИСТИЙ-БРАЙТЕНБЮХЕР, NV (c)
