До війни він мріяв стати водієм і працював автослюсарем. Звичайне життя двадцятирічного хлопця перевернулося 24 лютого 2022 року, коли він вступив до Національної гвардії України. Отримавши позивний Білий, після навчання поїхав на фронт — у Серебрянський ліс, під Лиман і Покровськ.
Про це повідомляє Група комунікації Західного Теруправління Нацгвардії України.
Сьогодні він — командир відділення у чернівецькому підрозділі НГУ. Упевнений, спокійний, з бородою, яку «виростила війна». За чотири роки служби тричі поранений, але щоразу повертався в стрій. Разом із побратимами відбив сотні атак і знищив стільки ворогів, що точну цифру вже не рахує.
«Наша рота була дуже згуртована. Ніхто не відступав. Росіяни йшли просто на м’ясо», — згадує Білий. Його вражала нелогічність дій противника: штурмовики вибігали відкрито, не оглядаючись.
Однієї ночі з ворожої МТЛБ перед позицією висадилось близько двох десятків штурмовиків.
«У рації — тривога, на телефоні через старлінк падає карта: до нас рухається група росіян. Поправив бронік, зарядив кулемет — і вперед», — каже Білий.
Побратим Піксель працював праворуч, він — ліворуч. Підпустили ворога на 15–20 метрів.
«Косили всіх. Потім підключилась артилерія і дрони. Удвох відбили штурм. Ніхто не пройшов».
Під час інтенсивних боїв росіяни постійно шукали пролази. Якось із лісосмуги просто на позицію Білого почали виходити штурмовики.
«Вилазить істота — мінус. Другий — мінус. Третій кричить у рацію, що їм кінець, а командування жене вперед. У підсумку отримав від мене гранату як колискову», — згадує гвардієць.
Підрозділ понад місяць не міг змінити людей на позиціях через безперервні штурми.
«Ми тримали оборону до останнього. Знищили близько сотні окупантів», — каже він.
Володимир був поранений тричі — щоразу в ноги. Одне з поранень він отримав під час евакуації побратимів.
«Один був дуже тяжкий — два тижні тримав турнікет. Ми тягнули його дев’ять кілометрів. Він тримався за мій рюкзак. Але вийшли всі».
На фронт він пішов хлопцем. Тепер — командир, який власним прикладом веде підлеглих і допомагає побратимам вижити.
«Коли приїжджаю додому, мама каже, що я дуже змінився. І зовні, і всередині. Став мужнішим. Я не хочу давати задню. Якщо пішов — тримай до кінця. Дороги назад немає. Тільки вперед — захищати Батьківщину», — підсумовує гвардієць із позивним Білий.
